«Варвар» не знав слова «неможливо»

«Варвар» не знав слова «неможливо» 17.10.2023 14:00 Укрінформ Тіло свого командира Анатолія Тегзи побратими евакуйовували з поля бою понад 30 годин

Його позивний “Варвар” – це, насправді, “двічі війна” в перекладі з англійської. “WarWar”. Анатолій Тегза був командиром, про якого мріють та яким пишаються всі у війську, від побратимів до генералів. Він спланував сотні успішних операцій і в усіх брав участь особисто. Мав надзвичайний талант аналітика, усі сплановані ним операції, навіть найбільш карколомні та зухвалі, під самим носом у ворога, спрацьовували. Він виходив із “замісів”, з яких, здавалося, неможливо вийти живим. За своїм командиром воїни йшли в прямому сенсі у вогонь і в воду. А коли він загинув, тіло “Варвара” побратими евакуйовували понад добу, буквально повзучи з ним 7 кілометрів під ворожим вогнем.

Історія про шлях героя із Сил спеціальних операцій зі слів його рідних та побратимів – у матеріалі Укрінформу.

ДО ВІЙНИ ГОТУВАВСЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

— Мав таку рису – завжди відстоював своє, був справедливим та щирим і, напевно, це й відіграло ключову роль у тім, що пішов воювати, – розповідає Богдан, рідний брат Анатолія, з яким ми спілкуємося через певний час після поховання героя.

До війни Анатолій займався приватним бізнесом, допомагав батькові, започатковував власні проєкти. Жив, як усі, за своїми правилами й честю, заробляв на життя, будував сім’ю. У родині Толіка й Дар’ї народилися чудові хлопчик і дівчинка.

У 2014-му, коли почалася війна Росії проти України, зацікавився безпілотниками, хоча й не мав відповідної освіти. У якусь мить, розказує брат, записався на курси з пілотування дронів. Та коли навчання почалося, то інструктори побачили, що Толі нічого не зможуть дати, й запропонували йому теж інструктувати. У відповідь почули: “Дякую, якщо вважаєте, що більше не маєте чого мене навчити, то я візьмуся за опанування іншого напрямку”.

Тож “Варвар” продовжив опановувати дотичні технології, тим більше, що брат Богдан, який теж був учасником бойових дій із 2014-го, передав багато обладнання для вивчення.

— Толя часто йшов у гараж і розбирав обладнання, майстрував, читав, кожну вільну хвилину приділяв вивченню технологій. Вочевидь, розумів, що саме таке обладнання має значні перспективи в різних галузях, – додає дружина Анатолія Дар’я Тегза.

І коли в 2022-му почалася повномасштабна війна, навички Толі стали на вагу золота.

Через те, що чоловік мав травму хребта (йому вставили пластину і заборонили підіймати більше 10 кг), він вирішив заздалегідь почати підготовку, перш за все фізичну. Богдан каже, брат мав широке коло друзів у батальйоні ім.Шейха Мансура (Ічкерія), тож одразу, з 24 лютого, рвався до них у Київ. Але хлопці зупинили, сказали буквально: “Якщо маєш можливість, то підготуйся, опануй певний фах, війна надовго, буде треба – покличемо”.

Тож кожен день Анатолія проходив на полігонах: він купив за власні кошти зброю, оптику, броніки й тренувався як снайпер. При цьому часто повторював рідним, що не буде ховатися від війни, підготується і піде воювати.

— Він казав, що робить це для нас, рідних, для дітей, для нашої сім’ї, для того, щоб не прийшли сюди вбивці, – пригадує Дар’я.

“КАРПАТСЬКА СІЧ” ТА ССО: КОЛИ ЗБИРАЮТЬСЯ БРАТИ ПО ДУХУ

Ужгородець Анатолій Тегза звернувся до військкомату за день до того, як 101-ша бригада ТрО виїжджала з Закарпаття на передову. Це був березень кривавого 2022-го. Анатолій почав свій шлях захисника України серед тероборонівців. Про той період розказує брат військового Богдан:

— З його розповідей тоді ми знали не так і багато, це був складний час, коли тільки формувалася активна українська оборона. Проте з оповідей побратимів відомо, що Толя завжди виходив на передові позиції, брав участь у всіх операціях і займався евакуаціями поранених. В одному з випадків не побоявся обстрілів і разом із командиром під час передислокації підрозділу повернувся за зброєю та амуніцією, ризикуючи опинитися відрізаним від основних сил. Проте сміливість та вміння прораховувати варіанти, приймати рішення допомогли в тих обставинах, і Толя з командиром встигли забрати все необхідне і виїхати до того, як ворог підірвав міст, яким відходили.

Подібних вчинків, пригадує брат, за ним рахувалось багато. В якусь мить Толя вирішив приєднатися до підрозділу “Карпатська Січ”, бо знав багатьох із “січовиків”, бачив їхню єдність, відчував близькість по духу.

— Толя казав, йому подобається те, що “січовики” ніколи «не давали задньої», відстоювали національні інтереси. І коли “січовики” прийняли рішення переходити в Сили спеціальних операцій, їх там прийняли без вагань, адже ті мали добре реноме, багато успішних спецоперацій ще до повномасштабного вторгнення, – пригадує Богдан.

“Карпатська Січ” увійшла в Центр спеціального призначення (СпП) «Захід» окремим підрозділом. Із січня до кінця травня 2023-го “січовики” боронили українські позиції в Бахмуті.

“ВАРВАР” ЗАВЖДИ ЙШОВ ПЕРШИМ І ПЕРШИМ ВСТУПАВ У БІЙ

— Там їхня робота була досить складною, адже вони були розвідниками, заходили в тил ворога, проводили різні спецоперації. Також у їхні обов’язки входили штурмові операції та зачистки. Крім того, “січовики” заводили українських військових на передові позиції, виводили їх на ротацію, евакуювали поранених. Велика робота проводилась і аеророзвідкою з метою коригування роботи далекобійної артилерії 26-ї та 45-ї бригад. Тобто “січовики” не боялися заходити туди, куди інші не йшли, – розповідає Богдан.

Спецпризначенцям потрібно було детально досліджувати місцевість, вивчати позиції ворога, їхні маршрути. І тут у нагоді Анатолію стали незамінними помічниками дрони. Він керував ними з неймовірною легкістю, вивчав території, помічав найменші особливості ландшафтів, прокладав шляхи, визначав місця базування росіян і ще багато іншого.

— Перед кожним завданням Толя попередньо обстежував місцевість за допомогою дронів та вивчав її, як свої п'ять пальців, – розказує Богдан про брата. – Він розповідав, що в голові створював собі картинку і планував кожен крок. Толю часто під час виконання операцій супроводжував безпілотник, яким керував побратим, тобто до планування додавалося коригування із урахуванням поточної ситуації. І це було правильно й дуже продумано. Але при цьому важливо, що Толя, також за допомогою БПЛА, досліджував окуповану ворогом віддалену територію вглиб до 40 км, щоб знати його розташування, логістику тощо. Відтак вже під час самої операції «Варвар» ішов першим. Побратими розказували, що Толя міг підпустити до себе ворога на кілька метрів, при цьому в нього ніколи не здавали нерви, він до останнього вичікував і тоді тільки вступав у бій, коли наставала слушна нагода. У цьому сенсі в нього справді був сталевий стрижень, він був природженим воїном.

Те, що “Варвар” завжди йшов першим і першим вступав у бій, розказували рідним і побратими Анатолія Тегзи, пригадує Богдан. Каже, братові справді щастило виходити з усіх операцій практично без ушкоджень. Поранених Толя виносив на собі, ніколи нікого не лишав, прикривав, останнім відходив у разі відступу чи передислокації підрозділу.

— Узагалі “Варвар” брав участь у 100% операцій, – додає побратим Анатолія, командир “Карпатської Січі” Тарас Деяк.

Своїми діями, ставленням до побратимів «Варвар» заслужив величезний авторитет, попри те, що не був кадровим військовим.

ТОЛЯ УСІМ “ПРОТОПТУВАВ” ДОРОГИ У БАХМУТ

У Бахмуті підрозділ, в якому служив Анатолій Тегза, стояв із січня 2023 року. Ті дні пригадує Тарас Деяк, побратим «Варвара». Розказує, ворогів було, наче мурах, вони в прямому сенсі слова «лізли» з усіх боків, проривалися, попри сніг, болото, холод – вискакували й вискакували. Їм протистояли, серед інших, і наші “січовики”.

— Ми приїхали на позиції двома тактичними групами спецназу. Однією керував я, іншою «Варвар», але працювали ми як єдиний організм, – пригадує Тарас Деяк. – Виконували завдання, які перед нами ставило командування: це була розвідка переднього краю, тобто ми мали розуміти, де проходить край нашої оборони і чим ми можемо підсилити проблемні позиції. Друге: за нами були операції зі штурму й зачистки, які ми виконували у співпраці з 30-ю, 67-ю, 77-ю, 56-ю, 3-ю, 57-ю бригадами та підрозділами ТрО, допомагали зайняти окремі позиції та втримати їх, прикривали інші підрозділи. Іноді, коли заводили на якусь позицію певний підрозділ, залишалися з ними на кілька днів, щоб допомогти «окопатися», оглянутися. Певна річ, не завжди все було ідеально, як здається, часом доводилося «відкатуватися», переплановувати операції, заходити з іншого боку на позицію, але ми робили все від нас залежне, здобували новий досвід.

Деяк каже, “Варвар” у “Карпатській Січі” відігравав ключову роль:

— Саме він був ініціатором більшості моментів по аеророзвідці й ударних БПЛА, вчив хлопців керувати «Мавіками», залучав різні інновації для здійснення розвідки. Толю знали майже всі аеророзвідники України, він спілкувався з ними і завжди намагався реалізувати якісь ідеї для підрозділу. Завдяки Толі “Карпатська Січ” у цьому напрямку постійно технічно розвивалася, модернізувалася. Як наслідок, у нас є дрони-камікадзе, розвідувальні пристрої, бомбардувальники, котрі скидають певні боєприпаси, є ті самі «Мавіки» зі спеціальними ретрансляторами для того, щоб могли літати на далекі відстані, – це все заслуга саме Толі.

Не було такого тижня, каже побратим, щоб не було що розказати про Толю, але на це шпальти не вистачить…

— У нас така була практика – дещо, може, й незвична для традиційної армії – всі операції після надходження наказу ми не сліпо виконували, а дуже ретельно планували, – розказує Тарас Деяк. – Ми збирались ядром із п’яти осіб, серед яких був і Толя, обговорювали команду, наші сили, відтак разом приймали фінішне рішення, як будемо рухатися. При цьому Толя перед кожною операцією особисто планував маршрут виходу на завдання. Коли, здавалося, не було можливості зайти в Бахмут, він знаходив цей шлях! Шукав, проходив його, записував трек, відтак малював його на планшеті. Часом із хлопцями прорубували дерева по маршруту слідування. Відтак цю схему ми надсилали суміжним підрозділам для координації дій. І щоб ви розуміли: всі підрозділи заїжджали саме по тих дорогах, які «Варвар» буквально протоптував своїми ногами. Й у травні цього року, завдяки такій довірі, численні підрозділи звʼязувалися з нами, щоб ми заводили в місто спецпризначенців. Усе це заслуга Толі, його шляхи, логістика, його прорахунки.

Також «Варвар» координував усю далекобійну артилерію під час операцій, він контактував з операторами Хаймерсів, Точки-У, наводив їх на місця великого скупчення ворога. Паралельно з цим планував інші спецоперації, робив розвідувальні вилазки, відбивав разом із побратимами численні атаки ворога. В одному з випадків під час перебування в так званій «сірій» зоні Толя відстежив і знайшов склад боєприпасів, які покинув ворог і які згодом дуже знадобилися нашим бійцям.

Загалом “січовики”, в тому числі Анатолій Тегза, евакуювали з поля бою близько пів сотні поранених бійців. За порятунок побратимів, успішні штурмові операції та відбиття ворожих наступів, за логістику та диверсійну операцію в Ростові-на-Дону (про неї Укрінформ розповідав раніше, – ред.) Анатолій Тегза разом із Тарасом Деяком отримали нагороду від Валерія Залужного – “Золотий хрест” Головнокомандувача Збройних сил України.

ПОНЕВІРЯННЯ БРОНЬОВАНОГО “ХАМВІ”

«Варвар», за словами побратима, особливо любив операції, які вимагали зосередження і були результативними для підрозділу. Ось іще одна розповідь Тараса Деяка:

— Чітко пригадую, це було 8 травня. Усе в Бахмуті йшло до логічного завершення, ми розуміли, що місто втримати не вдасться. Один із підрозділів ЗСУ втратив броньовану машину HMMWV, бо вибір – рятувати артилерію та поранених чи застряглий “Хамві” – був очевидним. Броньовик був покинутий на видноті, здавалося, ось-ось під’їде противник і забере його собі. І так нам жаль стало з Толею тієї автівки! Нам би вона дуже знадобилася, адже в будівлю, де ми жили, влучив “Град” і наші авто посікло, тож ми розуміли, що комусь доведеться евакуюватися пішки…

Ось тоді, каже Деяк, “Варвар” задумався (а він, коли думав, любив пальцями клацати), якийсь час поламав голову і вирішив, що броньовик треба забирати.

— Я зразу заперечив, що життя дорожче, – пригадує “січовик”. – А він так спокійно: “Як давно ми про таку машину мріємо! Уяви, скільки всього зможемо зробити, коли заберемо її…” І що ви думаєте? Знайшов у Ютубі інформацію про те, як броньовик заводити, відтак узяв двох бійців, проліз до машини, завів її і вивів з-під носа ворога!

Врятований броньовик протягом тижнів, доки Бахмут лишався під контролем українців, допоміг у численних операціях: за його допомогою “січовики” вивезли багатьох поранених, доставляли необхідне підрозділам ЗСУ, Толя вивозив на ньому цивільних, які до останнього жили під обстрілами.

— І коли вже настав час відходити, у самому місті застрягли в оточенні два підрозділи ССО з Франківська і Львова, – продовжує Тарас Деяк. – На ту мить усі дороги до Бахмута були перерізані, ми вийшли, а вони не могли вже, потрапили в оточення. Ми зрозуміли, що їм якщо виходити, то тільки пішки, та чи вдасться це? Тоді “Варвар” каже: “Не можна хлопців там залишати, ми ж місяцями воювали пліч-о-пліч, треба витягувати”. Він вивчив територію і сказав оточеним, до якої точки в місті рухатися. Відтак посадив у броньовик Мишка з позивним “Тихий” і по бездоріжжю вночі прорвався до наших спецпризначенців. І вже там, біля визначеної точки зустрічі, буквально в останній момент машина потрапила у вирву. Все, біда, застрягла, тож крім тих, хто був у оточенні, там ще й наші опинилися. По рації ми почали терміново зв’язуватися з усіма, хто ще був в околиці Бахмута, щоб допомогли витягнути машину та хлопців. Та де там: хтось трьохсотих вивозить, хтось уже далеко відійшов від позиції. Ось тоді на мене такий панічний страх найшов… Але ангел і тут був на нашому боці: випадок долі, що бійці 140-го центру ССО вибиралися теж двома броньовиками і саме проїжджали неподалік. Тож вони й витягли нашу машину, відтак ударили всі «по газах» і вирвалися. І це, по суті, була остання операція в місті, після якої Бахмут опинився під окупацією…

“ТОЛЮ, ТИ – ТАКИЙ ЖЕ САМИЙ КОМАНДИР, ЯК ДА ВІНЧІ…”

Про численні подвиги Анатолія Тегзи його родина дізнається вже з розмов побратимів, командира Тараса Деяка, під час запису інтерв’ю. Усе це викликає багато емоцій. Дружина каже, коли чоловік за місяць до своєї загибелі приїхав на ротацію, то щодня виїжджав на тренування, збирав необхідне для забезпечення підрозділу. І весь час рвався назад, на фронт. Дар’я зізнається, спершу не могла збагнути цього прагнення, але потім, коли під час прощання з Анатолієм спілкувалася з його побратимами, то зрозуміла, що Толя відчував велику відповідальність за підрозділ, яким керував. У нього на фронті в прямому сенсі була ще одна сім’я – бойова.

— І при всьому цьому ми з дітьми і близько не уявляли, в якому пеклі Толя перебуває, – розказує дружина героя. – Коли він спілкувався з нами, то розпитував про те, як я живу, чим займаюся, про успіхи чи проблеми дітей. Він умів так перемкнутися на наше мирне життя, що мені здавалося, що ось він – поряд, а не десь там, за тисячу кілометрів… Я собі уявляла, що він як оператор дронів перебуває десь у порівняно безпечному місці, звідки вивчає місцевість, формує маршрути тощо. Ми й гадки не мали, що він перебуває у самісінькому епіцентрі пекла. І я вдячна чоловікові за те, що він певною мірою тримав ці події від мене на віддалі, щоб я не переживала за нього, щоб займалася тим найважливішим, що він довірив мені, – вихованням наших дітей…

— Якось під час ротації Толя приїхав додому з Бахмута. Ми говорили про загибель да Вінчі, про те, яким він був, – додає брат Богдан. – Брат щиро захоплювався загиблим Героєм, розповідав багато про нього, казав, що да Вінчі справді був безстрашним, йшов у бій і вів за собою інших, бійці довіряли йому і йшли за ним вперед. Він ретельно планував кожну операцію і в кожній брав участь. Ніколи нікого не залишав, завжди відступав чи повертався «на базу» останнім. І коли ми все це проговорили, то в мене вирвалося: “Це ж, Толю, так само про тебе говорять, ти – такий же самий командир, як да Вінчі…”

І справді, побратими саме таким і змальовували “Варвара” – безстрашним, але з тверезим, аналітичним розумом; впевненим і таким, що вміє мотивувати інших; хоробрим, але водночас відповідальним, на якого завжди можна покластися – саме таким, яким і має бути лідер.

— Вони були сильною командою, так стояли один за одного стіною, що коли я познайомилася з побратимами Толі, то перша думка, яка прийшла: у мене ніколи не було і немає таких друзів, і я хотіла б їх мати, – каже дружина військового Дар’я. – “Січовики” готові один за одного йти в пекло, вони мислять усі, як один, і так само всі, як один, чітко розуміють – що роблять і що на кону. В них нема ні краплі сумніву, бо те, за що боролись – за рідних, сім’ї, дітей, дружин, свою землю – було і є для них найголовнішим стимулом продовжувати боротьбу.

За словами Даші, Анатолій завжди з позитивом дивився вперед. Ніколи ні словом не обмовився про якісь труднощі чи перепони. Всі його дії були спрямовані на Перемогу України, він у ній ні хвилини не сумнівався.

ЗАГИНУВ У РІЧНИЦЮ ВЕСІЛЛЯ

В Анатолія, впевнені рідні, був надзвичайно сильний Ангел-охоронець, бо постійно оберігав його, давав сили чітко планувати операції, здійснювати боротьбу, вести за собою бійців, рятувати друзів, виводити їх з-під обстрілів… Але зрештою, напевно, і в Ангела сили скінчилися… “Варвар” загинув 14 липня 2023-го року, в 16-ту річницю свого весілля. І до кінця дня ніхто не міг наважитися зателефонувати дружині Анатолія зі страшною звісткою.

Тоді, 14 липня, українські бійці зачищали одну з позицій біля водосховища на Бахмутському напрямі й потрапили під сильний артобстріл.

— Операція з самого початку відверто не подобалася Толі, він мав сумніви щодо точки евакуації, щодо окремих позицій, але від наказу не відмовився, – розкриває деталі Тарас Деяк.

Під час штурму ворог накрив українців таким щільним вогнем, що, за розповідями очевидців, біля Бахмута й близько такого не траплялося. Було багато поранених, кільком Толя наклав турнікет, відтак пішов шукати, хто ще потребує допомоги. Саме тут, як спершу повідомили рідним, уламок потрапив у голову “Варвара”, від чого той загинув на місці. Пізніше, уточнив Тарас Деяк, виявилося, що у Тегзу поцілив ворожий снайпер. Це було за сім кілометрів від українських позицій. І дуже далеко від точки евакуації, на неузгодженості якої наголошував “Варвар”.

— З місця обстрілу побратими евакуювали спочатку поранених, але оскільки точка евакуації була справді далеко, то й “трьохсотих” було вкрай далеко нести. Логістика з суміжними підрозділами була спланована вкрай погано, броньована техніка за нами не приїхала. Забрати тіло “Варвара” було неможливо, бо вся територія легко проглядалася ворогом і накривалася вогнем, тож його довелося залишити на місці загибелі до того часу, поки не будуть евакуйовані поранені, – розказує Тарас Деяк.

Проте побратими вирішили, що “Варвара” на полі бою не кинуть. “Він би нас не залишив”, – сказали вони.

Деяк розказує, що для евакуації загиблого вирішили здійснити відволікаючий маневр однією групою, у той час як інша група пішла на контрольну точку забирати тіло Анатолія. Коли вже бійці були на місці, ворог почав штурмові дії, чого ніхто не міг передбачити. Тож військовим довелося під ворожим вогнем буквально повзти всі ті сім кілометрів по ускладненій місцевості з перепадами висот.

Операція з евакуації загиблого тривала 30 годин. Дух побратимства переміг: попри неймовірні труднощі, тіло Толі забрали з-під ворожого вогню й доставили додому, на рідну землю.

Ужгород прощався з полеглим командиром тактичної групи «Карпатської Січі» Анатолієм «Варваром» Тегзою 22 липня 2023 року. Сотні ужгородців, військових, друзів, знайомих героя прийшли провести його в останню путь.

— Анатолій Тегза – один із тих командирів, які були взірцем для наслідування. Це непоправна втрата і для родини, і для ЗСУ, – зазначив Тарас Деяк.