Репортаж з кінологічного центру: Як навчають собак на нюх знаходити вибухівку 04.10.2024 17:33 Укрінформ Команда Укрінформу провела день у кінологічному центрі УДО. Як служиться собакам і людям?
Те, що Тетяна має військове загартування і її нічим не здивуєш, стало зрозуміло вже під час доїзду до кінологічного центру. Поки ми з фотожурналісткою міняли машини, шукали маршрути та водіїв, а Тетяна з цілковитим спокоєм керувала всім цим хаосом на відстані, вкотре спокійно пояснюючи новому водієві особливості заїзду до потрібної точки. Після майже двогодинного добирання, нарешті — собачі голоси за парканом, здається, безпомилково сигналізують — ми на правильному шляху.
На правильному місці — так точно можна говорити і про Тетяну Солдатову. Вона керує кінологічним центром УДО (державний правоохоронний орган спеціального призначення, — ред.)
“Мої собаки це діти”, — каже Тетяна і її очі загораються веселими вогниками, — помітно, що вона їх любить, — це неможливо приховати, — про кожного із кількох десятків собак вона може розповідати довгі історії — і це не журналістський штамп.
Насправді, службові собаки це, як пояснює співрозмовниця, основа кінологічного центру УДО — відносно новоствореного підрозділу. Головне завдання, яке виконують хвостаті службовці — перевірка на вибухівку приміщень і територій. Для виконання цих завдань в першу чергу залучають техніку та людей, а вже як додатковий ресурс — чутливі собачі носи. “Собаки використовуються в тих місцях, де людський погляд, щуп не може дістати. Наприклад, підлога, щілини чи ламінат. Але бувають місця, де немає виходу запаху, тоді собака не зможе нічого знайти, це треба розуміти і знати кінологу”.
Зізнаюсь чесно, — я їхала з певним острахом побачити жорстку дресуру і спартанські умови. І так, це виявились мої упередження. Принаймні, “двокіматні люксові апартаменти” — утеплені вольєри, душ для собак, спеціально облаштовані автомобілі і особлива увага до якісного харчування — тут з цим все ок. За час нашого спілкування Тетяна Солдатова переконала, що тут немає місця насильству чи жорстокості — і до собак, і до співслужбовців-кінологів. Навіть більше: “коли хлопці йдуть на завдання я завжди кажу — бережи собаку, собаку бережи. Іноді вони трохи бурчать — а нас берегти не треба? А я кажу їм: “бережи собаку”. Вони самі насправді, коли собака десь лапу поцарапав, — бігом до ветеринара біжать”, — пояснює і сміється водночас співрозмовниця. Вона і її нова підопічна, яка лише кілька тижнів тому потрапила до центру — Руна — проводять нам екскурсію. Виходить розмова на два голоси, чотири вуха та один хвіст. Собака демонструє свої перші успіхи, — команди “сидіти” і “поруч”, навіть застрибує на руки Тетяні, але переключається на інше — безперешкодно бігає за метеликами, лащиться до знайомих кінологів, які на ходу говорять їй якісь приємні слова і гладять по голові. І ніяк не може звикнути до фотооб’єктива — насторожує її ця штука…
“Загалом курс навчання собак триває десь рік, але в кожному випадку все індивідуально. Рік – це навчання, закріплення всіх навичок у собаки. Головна мотивація — пошук того, що потрібно і вони знають, що за це отримають свою іграшку. Для них це гра”. Тетяна каже, що саме для таких випадків завжди з собою тягає сумку ласощів і завдяки шматочкам сиру поступово привчає Руну до фотооб’єктива. Нарешті це сталось і клапцання затвора вже не викликає гарчання.
Навчання собак відбувається у формі гри. Наприклад, для Руни це виконання певних рухів, призвичаєння до незнайомих предметів, до яких кінолог поступово наближає смаколики. Руна і побоюється і дуже хоче отримати шматочок сиру. Тож її наставниця проводить рукою із сиром біля об’єктива, дає скушутувати, а потім знову пропонує собаці смаколик вже над фотокамерою. За третім разом Руна наважується взяти сир біля фотоапарата. Третій і наступні шматочки для тварини біля об’єкту не страшні і сам об’єктив вже можна обнюхати, а його клацання не лякає.
“Вона з радістю біжить у машину (для перевезення службових собак, — ред) бо знає, що її чекає якась захоплива гра, коли ми приїдемо. Вона з радістю їздить на полігон, у неї там багато різних справ і чекають смачні речі”, — пояснює Тетяна.
Ось як виглядає процес навчання: https:///vd-ipp55nxY
“Я шістнадцять років йшла до військової служби”
Навчання на кінолога теж процес тривалий. Питаю, як це відбувалось із Тетяною?
— Я шістнадцять років йшла до військової служби та роботи кінологом. У мене по маминій лінії всі військові і я мамі говорила, що буду військовою.
— А як мама поставилась до вашого рішення?
— Дуже негативно. Дуже. Вона переконала мене, що треба отримати вищу освіту, іншу освіту і я поступила у лінгвістичний університет, який успішно закінчила. Але все одно продовжувала щось шукати по військовій тематиці. Я пройшла купу навчань і тренінгів — по тактичній медицині, стрільбі. Я ходила в тири, аби мати навички у стрільбі. Я вперто і наполегливо йшла до цього. Потім як тільки з’явилась така можливість і мені запропонували тут службу. я одразу сюди побігла і погодилась.
Майор Тетяна Солдатова (так, прізвище, зізнається, постійне джерело жартів, як каже співрозмовниця — жартує кожен другий) почала кінологічну службу у 2020 році. На сьогодні у кінологині на особистому, домашньому утриманні три собаки і кіт, які чекають її дома і один службовий пес, який чекає її на службі, мала Руна, яка завжди з Тетяною, а ще на відповідальності весь кінологічний центр, який чекає на головне — дресирувальний майданчик. Центр лише розбудовується. А Руна, якщо пройде курс військового дресирування і складе іспити спеціальній комісії — буде другим службовим собакою Тетяни у центрі.
І так, забігаючи у теорію, буває, що тварини не складають іспити, тоді вони отримують другий шанс пройти навчання або стають просто домашніми вихованцями. Загалом служба собак триває до 8 років, але знову-ж таки, все індивідуально: “Ми не мучаємо собак. Якщо вони не можуть шукати, йдуть на пенсію. Кінологи їх забирають собі додому. Але у мого заступника був такий малінуа (порода собак. Ред) Шерлок, він в 10 чи 11 років шукав як молодий, не хотів іти на пенсію”, — розповідає Тетяна. Каже, що малінуа чудові собаки для дресирування. Її малінуа Руна має чудову родовідну, і поки лише починає процес соціалізації “Я її воджу в магазини, людям корм роздаю і прошу, щоб вони їй давали. Манюня підросте і звикне до людей. Зараз ставиться до них насторожено. Ми ходимо в супермаркети, куди пускають тварин, в транспорті ми їздимо. В мене такий мішок з кормом, я захожу до трамвая, теж всім роздаю і всі її годують. Вчимося граючись, бо гра — це основа основ для навчання собак”.
У кожного кінолога може бути до двох службових собак, — кожному з них він має приділяти щоденно увагу: гратись, прогулюватись кілька разів на день, займатись, тренуватись. У собак, як і у їхніх кінологів теж є чергування. І собаки мають свій законний вихідний після чергування,- наступного дня їх не чіпають, вони можуть відпочити і відіспатись. Як зізнається співрозмовниця — у її планах розробка військових звань для службових тварин — вони теж працюють і теж мають права. І обов’язки. “У нас в Центрі є чергування. І так, щодня о 9-й шикування. Ми щодня о дев’ятій згадуємо кінологів, які загинули з початку повномасштабного вторгнення. На жаль, у нас є втрати” — війна зачепила і людей, і тварин. Кінологічні центри теж потрапили під вогонь, окупацію.
Кінологами стають ті, хто мріяв в дитинстві про собаку
А ось про долю багатьох домашніх улюбленців, залишених на територіях бойових дій доводиться піклуватись іншим, переважно волонтерам прєктам. Тетяна розповідає, що дуже хотіла взяти з притулку собаку, аби допомогти і соціалізувати таку тварину і дати їй роботу у Центрі. Проте в одному притулку відмовили — пояснили, що через вже наявних тварин дома та професію кінолога, — Тетяна дивується такому упередженню. Я ж питаю про мотивацію стати саме кінологом:
— Я любила собак, завжди. У мене ось шрам, у 7 років мене вкусив собака, наступного року той самий собака вкусив за щоку, але там шраму немає(сміється). Тоді я зрозуміла, що собаки повинні бути вихованими і я зможу це зробити.
На прохання дівчинки, батьки купили спаніеля, однак пес загинув під колесами автомобіля. “Батьки сказали, що більше ніколи”, і це рішення можна зрозуміти, Тетяна ж продемонструвала характер:
— Я в 15 років почала розклеювати оголошення про те, що буду вигулювати вашу собаку. Так мені подзвонив один чоловік, в якого було дві вівчарки 7 і 6 місяців. Спершу я з ними гуляла, а потім почала вчити командам. Так я отримала роботу на постійній основі. А вже у 18 у мене з’явився свій собака — справжня вівчарка.
— Для того, аби стати кінологом треба мати якусь спеціалізовану освіту?
— Так, звісно. Я закінчила НУБіП(колишній аграрний інститут), є різні кінологічні курси. Для навчання службових собак — є спеціальні курси прикордонників. Саме там навчають на кінолога-інструктора, кінолога-дресирувальника.
— До речі, я не можу не поставити традиційне запитання (вдихаю повітря, але відповідь звучить без запитання)…
— …НІ! Ні, наші собаки не їдять вибухівку. Ні, — видно, що питання вже нав’язло у зубах, співрозмовниця ніби відмахується від нього.
— А гладити собак, які на завданні — можна? Чи вкусять?
— Поки вони на завданні не варто. Але, якщо пес соціалізований і не виявляє агресії, — потім можна погладити…
Ми жартуємо, що кінологи це ті, кому в дитинстві не дозволяли заводити собак, тепер надолужують. Тим часом Руна, яку Тетяна зве іноді Руся знову насторожується і пильно дивиться на об’єктив. Тетяна теж уважно спостерігає за небоязкою поведінкою підопічної: “Ото точно штурмовичка буде, явно пошуковичка”. Собака заскакує на невеликий ганок, збігає у півдвал: “У цієї малявки страху немає взагалі. Вона залазить на стіл. Я захожу в кабінет, — у мене перевернуті квіти, я дивлюся, — сліди лап на вікнах. Вона не боїться нічого. В підвал сама забігла в темний” — це монолог про дитину чи про собаку?
Йдемо оглядати кінологічний центр. На деревах при вході сушаться речі, — такий майже домашній, затишний пейзаж, на ганку стоїть пудова гиря (хлопці тут час від часу тягають її, “В нас був спортивний майданчик, але зараз ремонт, ми все приберемо і відновимо його”), невелика зелена зона, складські приміщення, територія із вольєрами та всіма зручностями, туалети, автомобілі для перевезення собак, майданчик із тимчасовими бар'єрами — видно, що процес розбудовування Центру йде повним ходом. Окрім звань для хвостатих, Тетяна має і втілює цілком матеріальні плани — “ми собак перевели на хороші корми (біля кабінету очільниці центру стоять мішки із маркуванням відомих фірм), у нас є генератор, якщо не буде електрики, вода у собак фільтрована, зворотній осмос, з кранів вони не п’ють, у них все чистенько, є каналізація”.
Весела, виважена і доброзичлива з усіма, Тетяна по ходу жартує з підлеглими, підходить до кожного собаки у вольєрі: когось погладить, комусь потисне лапу. За час перебування в кінологічному центрі здавалось, що тут кожен має свою задачу, робить її і час від часу виходить гуляти із собаками — на подвір’ї майже завжди мелькають лапи і ноги. Але звісно, це лише видима частина світу. Робота, виклики та охорона нікуди не зникають,це щоденна рутина — вони просто лишаються фоном.
Стать (не) має значення
Як воно, працювати у переважно чоловічому колективі, — очолювати і керувати і людьми, і тваринами? Питаю у Тетяни, а скільки жінок у центрі?
— Нас двоє, решта хлопці.
— І як вам працюється?
— Чудово! Це мої захисники, мої друзі, мої браття, побратими. І хоча я начальник кінологічного центру, у мене немає такого слова, як підлеглі. — На хвилину Тетяна проводжає поглядом Руну, яка погнала за листочком і, додає — ми всі разом, ми з ними…. друзі. Вибачте, я не така вже красномовна, як вмію кажу….
Залишається ще трохи часу поговорити і про особисте, поки її “малявка” хрумтить порцією сухого корму:
— Я так розумію, що у вас росте продовження кінологічної традиції?
— Так, у мене донька, вона теж, як не дивно, любить тварин і особливо — собак. Вчиться в КПІ.
— А військовою хоче бути?
— (зітхає) Так
— А ваше ставлення?
— Я не хочу…але що поробиш…я сподіваюсь, що таки вона обере іншу спеціальність. Це я в дитинстві любила походи, гори, намети, — все одно де…
— До речі, а стать має значення у собак — хто слухняніший, кого берете для навчання?
— Не має значення. Це залежить від собаки та характеру. “Дівчатка” і “хлопчики” однакові, в нас немає відбору по статі.
На прощання, коли ми йшли, Руна вгледіла метелика, якого вирішила наздогнати і поки ми завроржено дивимось на їхню траєкторію польоту і забігу, Тетяна каже:
— Дитя, що з неї візьмеш…
…Все на своєму місці. І всі, здається, теж. Це справді важливо, — йти за своїми бажаннями і знаходити те, що дає тобі сили. Саме таке відчуття лишалось після відвідання кінологічного центру УДО. Ми домовились, до речі, приїхати сюди вже після облаштування, наступного року, аби ще раз переконатись — у собак і кінологів, та й у Тетяни Солдатової все так само облаштовано і налагоджено. І сподіваємось, Руна за цей час встигне освоїти всі необхідні навички службового собаки, успішно складе іспит і зустрічатиме фотооб’єктив значно привітніше.
Ярина Скуратівська, Київ
фото Юлія Овсяннікова
Источник: www.ukrinform.ua
