Історія Укрінформу – хроніка України Блоги
Михайло Сорока 16.03.2026 09:00 Укрінформ У ці дні минає 108 років від дня заснування агентства Усі сто вісім років існування наша агенція веде безперервну, ретельну реєстрацію подій в Україні та світі. Як же зароджувалася його власна історія, за яких умов воно було засноване?
Початки літопису Укрінформу формувалися в неспокійний час закінчення Першої світової війни, повалення царської влади в Росії, інтенсивного руху за національне самовизначення народів, включно з українським. В Україні цей порив очолювала Центральна рада під проводом відомого історика Михайла Грушевського. Він і його колеги здійснили початковий крок до створення національної інформаційної установи, заснувавши при ЦР пресове бюро. Проте на цьому все і завершилося. Зі створенням українського уряду на чолі з Володимиром Винниченком питання інформагентства неодноразово піднімалося на його зустрічах. Навіть видавалися конкретні вказівки. Проте тогочасні обставини, насамперед кривавий більшовицький напад на Київ, здійснений Муравйовим, відсунули ці задуми.
До них повернулися тільки в березні 1918-го, коли Рада Народних Міністрів ухвалила статут Українського державного інформаційного агентства. Однак реалізацію його діяльності стримувала відсутність фінансування. Поки тривали пошуки коштів, за сприяння німецького військового командування замість Української Народної Республіки з’явилася Українська Держава. За сім з половиною місяців її існування гетьману Павлу Скоропадському вдалося досягти певних важливих політичних результатів, зокрема того, що Україну було визнано незалежною державою багатьма країнами світу, двадцять з яких встановили з нею дипломатичні відносини.
Павло Скоропадський, Гетьман Української Держави (29 квітня – 14 грудня 1918 року). Походив із козацько-старшинського роду Скоропадських.
Заснування Українського інформаційного агентства (УТА) входить до списку цих досягнень. Гетьман чітко усвідомлював важливість та необхідність інформаційного складника для поширення відомостей про свою діяльність, тому не затягував з його організацією. Чому саме Дмитро Донцов був обраний для створення агенції? На це вплинуло декілька факторів. Донцов на той час був знаною політичною постаттю: журналіст, суспільний діяч, філософ, активний член Української демократично-хліборобської партії, і, що важливо, – прихильник гетьмана. За часів царату його переслідували за політичну активність, двічі заарештовували та ув’язнювали.
Дмитро Донцов під час арешту, 1907 рік.
Після другого ув’язнення він емігрував до Австро-Угорщини, навчався у Віденському та Львівському університетах, де отримав ступінь доктора права. Окрім того, Донцов активно співпрацював як публіцист з місцевими інформаційними агентствами, набувши певного досвіду.
Дмитро Донцов
Лінія східного фронту Першої світової війни довго не дозволяла йому потрапити до Великої України. Лише в березні 1918 року він знаходить місце у вагоні австро-української торгової делегації, яка повертається з Відня до Києва. Саме там і тоді шляхи Донцова та Скоропадського перетнулися.
Свою підтримку Павла Скоропадського Дмитро Донцов висловив так: «У гетьмані я прагнув бачити саме того організатора пробудженої, але ще не сформованої української стихії, у дусі її давніх історичних традицій, відроджених у слові Шевченка…». Очолюючи УТА, Д.Донцов міг контролювати ключові інформаційні потоки в державі. За родом своєї діяльності він тісно співпрацював з гетьманом, членами його уряду, іноземними дипломатами, кореспондентами іноземних газет та агентств. Це означало, що він мав реальний вплив на політичний курс країни. Слід зазначити, що УТА знаходилося у триповерховій будівлі за номером 25 на Хрещатику (приблизно за триста метрів від сучасного офісу Укрінформу). На жаль, вона не збереглася до наших днів, в архівах знайдено лише декілька фотографій цієї споруди.
Дослідники зауважують, що до появи УТА оперативна інформація надходила до вітчизняної преси досить хаотично. Агентству, завдяки його цілям (висвітлення найважливіших подій громадсько-політичного та соціально-економічного характеру, що відбувалися як в Україні, так і за її межами), вдалося швидко усунути цей недолік. Воно розгорнуло широку мережу кореспондентів у головних містах України, Німеччини та Австрії, забезпечило обмін інформацією з багатьма іноземними інформаційними агентствами. У той нелегкий час Дмитру Донцову з великими зусиллями вдалося налагодити інформаційне забезпечення діяльності гетьманського уряду на досить високому рівні. Агентство готувало та поширювало матеріали «за трьома категоріями»: ґрунтовні статті, стислі повідомлення та телеграми. Усі матеріали були українською мовою, що викликало невдоволення деяких впливових російськомовних видань.
Незабаром передплатниками УТА стали десятки газет і журналів, видання товариств і компаній, громадських об’єднань, зокрема «Просвіти», органи губернського та земського самоврядування, мистецькі, релігійні, військові та інші центри і формування.
Але співпраця Донцова і Скоропадського тривала недовго. Згодом Донцов розчарувався в політиці гетьмана, особливо через його зближення з донським отаманом П.Красновим, який вважав гетьмана союзником у відновленні неподільної Росії з Україною в її складі. Шляхи Донцова і Скоропадського розійшлися назавжди. Донцов не лише розірвав усі зв’язки з гетьманом, а й став його запеклим критиком і противником.
Павло Скоропадський – суперечлива постать в історії.
Скоропадський 14 грудня 1918 року оголошує про відречення від посади голови Української держави і їде до Німеччини. Драматичним був той час і для самого Донцова. Діячі Директорії, які прийшли до влади і відновили Українську Народну Республіку, вбачали в ньому прихильника гетьмана, і колишній керівник Української телеграфної агенції мав бути заарештований. Його врятував майбутній засновник ОУН полковник Євген Коновалець, який на той час очолював Січових стрільців і знаходився в Києві. За його сприяння 13 січня 1919 року Донцов виїхав з Києва до Швейцарії, де очолив пресово-інформаційний відділ української місії в Берні.
Дмитро Донцов у Швейцарії
У той час, як засноване Павлом Скоропадським Українське телеграфне агентство розробляло свою інформаційну політику для нової української держави, російські більшовики та їхні прихильники в Україні також відчували потребу в інформаційному органі, який би оперативно поширював інформацію про їхню політику і діяльність. Тому вони взялися за його створення. У березні 1918 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет підписує постанову про створення Українського телеграфного агентства (надалі, щоб відрізняти його від агентства, утвореного гетьманською Українською державою, називатимемо його – УкТА). Головний офіс знаходився в місті Катеринославі (сучасний Дніпро), в будинку колишнього губернського управління, кімната №2. Отже, ця адреса теж пов’язана з історією створення агентства. Чому Катеринослав? Тому що саме тут 17–19 березня 1918 року відбувся II Всеукраїнський з’їзд Рад, делегатами якого були понад 1250 представників багатьох міст і регіонів України, переважно східних, які ще перебували під контролем радянського уряду.
Більшовики почали діяти досить швидко: вже наприкінці березня агентство розпочинає свою діяльність у Харкові, Кременчуці, Полтаві, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві та деяких інших містах. Тоді ж було врегульовано питання про статус його повідомлень – вони мали передаватися телеграфом, як і урядові телеграми, і доставлятися до місця призначення не пізніше ніж через півгодини після отримання з апарату.
Подальші події розгорталися настільки стрімко, що вже 18 квітня 1918 року ВУЦВК і радянський уряд України проводять свої засідання в Таганрозі, який за умовами Брестського миру вважався українським містом. Тут Народний секретаріат реорганізовується в бюро для керівництва повстанською боротьбою «в тилу окупантів», так звану «дев’ятку» на чолі з М.Скрипником. Фактично це був штаб для організації повстанської боротьби на території України, яку контролювали німецько-австрійські війська та збройні сили УНР. У таганрозьких нарадах брав участь і тодішній керівник агентства Рудольф Гальперін (під псевдонімом Гарелін).
Рудольф Гальперін народився 1882 року в Києві, в родині купця. Навчався в Київському університеті. За участь у студентській сходці під час студентських виступів у грудні 1900 року був виключений з цього навчального закладу і відправлений до царської армії як солдат. Згодом за роботу в Київському комітеті РСДРП та співпрацю з редакцією газети «Искра» неодноразово потрапляв до царських в’язниць, а потім на поселення до Сибіру. Після революції 1905 року нелегально емігрує на Захід, але невдовзі знову повертається до Росії. Там одразу ж потрапляє під суд, який ув’язнює його до Петропавловської фортеці у Петербурзі. З початком Лютневої революції Рудольф Гальперін повертається до революційної діяльності. У Києві стає членом редакційної колегії газети «Голос социал-демократа», його обирають депутатом міської думи. Зі створенням Української народної республіки (радянської) працює в редакції її вісника. Тому його призначення на посаду завідувача УкТА не було випадковим.
Після встановлення радянської влади в Україні Гальперін обіймав низку керівних посад: працював членом колегії Наркомату юстиції УСРР, на партійних конференціях та з’їздах КП(б) України у 1923–1927 роках постійно обирався членом її ревізійної комісії. В одному з її складів працював з Д. Коротченком, який згодом став одним з керівників радянської України. Згодом, однак, згадки про нього в архівних джерелах зникають. Все, що вдалося з’ясувати: Р.Гальперін був репресований під час «великого терору» 1937–1938 років, коли було страчено чимало євреїв – партійних, радянських та господарських працівників Східної України. Серед них – і перший керманич УкТА. Радянська революція нещадно «поглинала» своїх недавніх «героїв». Зі встановленням радянської влади більшовицька преса стає виключно рупором однієї політичної сили, що було проголошено в резолюції «Про партійну і радянську пресу» VІІІ з’їзду РКП(б) у березні 1919 року.
Коротко про діяльність нашої агенції під назвою «БУП». Її відділення та редакції на зайнятих радянською владою територіях організовували випуск настінних газет-багатотиражок, публікації яких інформували про діяльність влади, стан справ на фронтах, міжнародні події. Випускалися також «Вікна БУП» – агітаційно-пропагандистські малюнки й карикатури на актуальні теми. У Києві її співробітниками, зокрема, були М.Кольцов, Л.Нікулін, В.Катаєв, Ю.Олеша, П.Тичина, І.Кулик, С.Пилипенко, Г.Хоменко, а трохи згодом – М.Трублаїні, Іван Ле, які згодом стали відомими письменниками. Цікаво, що БУП знаходилося в будинку за номером 25 на Хрещатику, де раніше працювало УТА, очолюване Д.Донцовим.
Недовгий час керівником БУП був відомий партійний функціонер-більшовик Микола Лебедєв. Він народився в сім’ї військового лікаря. Революційну діяльність розпочав у Петербурзі. Очолював редакції багатьох видань. Помер від грипу-«іспанки», маючи чимало інших захворювань, набутих під час каторжних етапів та ув’язнень у царських тюремних казематах.
На думку істориків преси, БУП було не лише організацією для збору інформації для преси, а й потужною інституцією для підготовки закритих інформаційних оглядів та аналітичних записок про внутрішню ситуацію в державі та політику іноземних країн, особливо тих, що межували з радянською Україною. Проблемою було й те, що редакції газет не завжди публікували матеріали, які надавало БУП, бо багато з них не мали ані авторського стилю, ані інформаційного креативу, як кажуть сьогодні. Саме тому було вирішено залучати до співпраці з БУП відомих тогочасних письменників, журналістів з яскравою, а головне, зрозумілою широкому загалу манерою письма.
Насамкінець додамо, що матеріали БУП були обов’язковими для публікації в центральних та місцевих виданнях, що виходили на територіях, де було встановлено радянську владу. Виходили ці видання не лише українською та російською, а й польською, чеською, угорською, французькою мовами. На початку 1920 року Бюро української преси і Російське телеграфне агентство (РОСТА) були об’єднані. На території України нова структура працювала під назвою УкРОСТА (Українське відділення РОСТА). Керівником УкРОСТА став Давид Ерде. УкРОСТА мало телеграфний зв’язок з 35 містами України, стінні газети агентства видавалися у понад 150 містах і містечках. На жаль, так і не вдалося знайти повну біографію Д.Ерде. Відомо лише, що він народився 1894 року. Отже, у 1920 р., коли він керував УкРОСТА, йому було 26 років. Проте, незважаючи на молодий вік, це був уже досвідчений журналіст. І не лише досвідчений, а й надзвичайно працьовитий, плідний у творчому плані. За часів сталінщини він був репресований, а його книги потрапили до списку заборонених і були вилучені з бібліотек.
В історії нашої агенції помітною датою є 21 квітня 1921 року. Саме того дня воно було перейменоване на Радіо-телеграфне агентства України. Ініціатором і виконавцем цього став Володимир Іванович Нарбут. Серед колишніх керівників інформаційних служб України – попередників нинішнього Укрінформу – постать В.Нарбута, без перебільшення, є однією з найвидатніших. Особливо якщо врахувати, що він увійшов в історію ще й як відомий поет, засновник літературного руху акмеїзму, авторитетний політичний і громадський діяч.
Володимир Нарбут
В.І.Нарбут народився у квітні 1888 року на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (зараз село Червоне Глухівського району Сумської області) у збіднілій дворянській сім’ї козацько-старшинського походження. Один з його братів – видатний художник Георгій Нарбут, який став автором перших державних символів Української Народної Республіки, зокрема банкнот і поштових марок.
Володимир Нарбут у 1906 році закінчує із золотою медаллю Глухівську гімназію. Цьому не завадила важка хвороба, внаслідок якої йому ампутували п’яту на правій нозі, через що він кульгав. Після Лютневої революції 1917 року зблизився з лівими есерами, пізніше – з більшовиками. Обирався до складу Глухівської ради робітничих і солдатських депутатів. У цей час ледь не загинув – на його родинний хутір напали бандити. Вони прострелили В.Нарбуту кисть руки (її довелося ампутувати). До серпня 1919 року перебував у Києві, де брав участь у виданні кількох журналів. Потім потрапляє до Ростова-на-Дону, де його арештовують білогвардійці. Під час жорсткого допиту він, щоб врятувати життя, підписав відмову від подальшої політичної діяльності. Згодом цей папірець відіграв трагічну роль у його житті. У 1920 році відряджається до Одеси, де очолює Одеське відділення УкРОСТА.
Володимиир Нарбут
Невдовзі В.Нарбут переїжджає до столиці тогочасної України Харкова. Саме тоді він ініціює створення Радіотелеграфного агентства України – РАТАУ. Збереглися документи засідання Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК) за 21 квітня 1921 року, на якому В.Нарбут виступив з детальною доповіддю. Цей день і вважається датою заснування РАТАУ. Його керівником було призначено В.Нарбута. Трохи пізніше ВУЦВК затвердив «Положення про Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ)». Воно отримало статус централізованого урядового інформаційного відомства при ВУЦВК.
Були свої причини назвати агентство радіотелеграфним. В умовах післяреволюційної розрухи, зокрема телеграфно-телефонного господарства, саме на радіо зробили ставку як на оперативний і надійний засіб зв’язку та передачі інформації.
Говорить Харків
До речі, саме РАТАУ виступило ініціатором радіофікації України. Тривалий час, аж до вісімдесятих років минулого століття, воно передавало частину своєї інформації споживачам саме через радіоефір, у вигляді оперативних новинних вісників.
Прийом радіовісника РАТАУ
У 1922 році Володимир Нарбут переїздить до Москви, де працює (до 1927 року) на керівній посаді у відділі преси ЦК РКП (б), пізніше – ВКП(б). У 1928 році «виплила» та записка, яку В.Нарбут написав у ростовській в’язниці на вимогу білогвардійського слідчого, про те, що він нібито відмовляється від політичного життя. Це було представлено як звинувачення у «приховуванні низки обставин, пов’язаних з перебуванням у полоні в білих». Наслідком цього стало виключення з партії, звільнення з роботи.
До 1936 року йому доводиться заробляти на життя випадковими літературними гонорарами. Та вже у жовтні 1936 року В.Нарбута заарештовують як «українського націоналіста». У липні 1937-го його засуджують до ув’язнення терміном на 5 років і відправляють до пересильного табору поблизу Владивостока. Пізніше він потрапляє до Магадана, де 14 квітня 1938 року був повторно засуджений і розстріляний. 1956 року В.Нарбута було повністю реабілітовано через відсутність у його діях складу злочину.
* * *
Абревіатурі РАТАУ, придуманій нашим славетним попередником Володимиром Івановичем Нарбутом, судилося довге життя – сім десятиліть, аж до дня, коли агенція отримала сучасну назву.
Українське національне інформаційне агентство "Укрінформ".
За сто вісім років від часу заснування агенції в її історії, як і в українській загалом, відбулося безліч подій. Проте, на жаль, як і тоді, у 1918-му, Україна знову переживає трагічні часи, на її багатостраждальній землі знову палає вогонь смертоносної, нищівної війни. І її запалювачі – тепер уже онуки та правнуки горезвісного Муравйова та його поплічників. Вони знову хочуть поставити нас на коліна, повернути в імперське рабство. Але часи змінилися. Тоді, 108 років тому, Європа та США від нас відвернулися. Тепер вони, як і весь прогресивно-демократичний, цивілізований світ, нас підтримують. І Україна вже зовсім інша. За три з половиною десятиліття незалежності вона повною мірою відчула всі переваги вільного від ненависної імперії життя та незалежного розвитку.
…Під час керівництва в Українській телеграфній агенції Дмитро Донцов вів щоденник. На його сторінках знаходимо запис про зустріч з очільником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським. Той запитав: «Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?» – «Якраз тому, Мануїльський», – відповів Донцов. І ще одні слова, точніше – заклик Дмитра Донцова, наведемо з його філософсько-публіцистичної спадщини: «Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протистояти душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безперервну реінкарнацію»…
Меморіальна дошка на фасаді Укрінформу
І, як свого часу за Донцова, наша агенція в наші дні веде ретельний літопис українського життя у всіх його проявах, безперервно висвітлює найважливіші події сучасної світової історії. Вона залишається нині єдиним загальноукраїнським ЗМІ, яке створює цю хроніку вже сто вісім років.
Михайло Сорока, заслужений журналіст України
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства Історія Пам'ять Укрінформ Журналіст 100-річчя Укрінформу Преса Журналістка