Українці на Паризькому марафоні: Великодня звитяга Репортаж 13.04.2026 17:13 Укрінформ Оповідь про команду ветеранів на власноруч зроблених дерев’яних візках, яка надихає далеко за межами спорту
Те, що відбулося на Паризькому марафоні (Schneider Electric Marathon de Paris), можна назвати справжнім дивом. Зранку 12 квітня, коли в Україні лунали великодні передзвони та освячували паски, 7 українських ветеранів і двоє супроводжуючих рушили з місця старту поблизу Тріумфальної Арки. Варто зауважити, що ніхто з наших до цього часу таких дистанцій на візку не проходив. І тим паче, ніхто не міг належним чином підготуватися в умовах суворої зими та постійних відключень електроенергії. Крім того, ветерани повинні були рухатися на дерев’яних колісних кріслах, змайстрованих своїми руками. Оголошеною метою було здолати від 10 до 21 кілометра максимум. У підсумку – уся українська команда пройшла 42,195 км, незважаючи на те, що в одного з учасників поламався візок. На фініші наших героїв голосно вітала не тільки українська громада, а й численні репортери французьких телеканалів, які на власні очі побачили, на що здатні українці. Наша власна кореспондентка у Франції теж була присутня і розкаже, як усе відбувалося.
ФРАНЦУЗЬКА ІДЕЯ
Власне, задум привезти українців на Паризький марафон належить французькому дизайнеру Полю де Ліврону. 34-річний інженер сам позбувся нижньої кінцівки у 21 рік. Він є засновником Apollo Wooden Wheelchairs, унікальної фірми, що виготовляє візки з дерева. За словами Ліврона, його вироби є водночас функціональними та естетично привабливими. «Це ваш аксесуар, наче окуляри. Перевага деревини полягає в тому, що ви можете створювати індивідуальні конструкції лише за допомогою нечисленних інструментів», – стверджує він.
Восени 2025 року француз провів шість тижнів у реабілітаційному центрі UNBROKEN у Львові, де навчав українців створювати власний візок.
Він запевняє, що це надзвичайно важливий елемент реабілітації та терапії: «Виготовлення власного візка – це також спосіб долучитися до особистої відбудови; коли руки зайняті, ви більше не відчуваєте себе пригнічено. Це свого роду вектор стійкості, і до того ж кожен може надати індивідуальності своєму витвору».
Таким чином, українці, котрі працювали з французом щодня по кілька годин, змайстрували кожен по кріслу, а Поль їм розповів, як минулого року він сам проїхав Паризький марафон. Так зародилася ідея. А разом із нею і шлях – Поль де Ліврон почав розшукувати партнерів серед благодійних організацій, які допоможуть привезти українців на марафон у 2026 році.
АМЕРИКАНСЬКІ ПАРТНЕРИ
«Поль написав нам, і оскільки це співпадало з тим, що ми вже робили раніше у Вашингтоні, ми вирішили розширити наш проєкт і організувати щось подібне разом у Європі», – розповідає Валерія Чуніхін, директорка з розвитку партнерств в United Help Ukraine. Місія цієї американської некомерційної організації – надавати життєво важливу допомогу українцям, підтримуючи їхню боротьбу. Уже одинадцять років United Help Ukraine привозить команди ветеранів і чинних військових на марафон морської піхоти у Вашингтоні.
«Понад 500 000 українців зазнали поранень, а кількість ампутацій уже перевищила 140 000 за чотири роки повномасштабного вторгнення. Усе більше людей потребують реінтеграції до повноцінного життя. Тому наш спільний обов’язок – зробити для них усе можливе», – зазначає Валерія.
Отже, американська сторона взяла на себе перебування нашої команди в Парижі. Долучилось і керівництво марафону. Організатор Amaury Sport Organisation та партнер забігу Schneider Electric надали українцям стартові номери. А численні партнери та друзі України у Франції підтримали наших ветеранів та організували для них кількаденну насичену програму.
УКРАЇНСЬКА КОМАНДА ТИТАНІВ
Хлопці прибули до Парижа за кілька днів до старту. Основу нашої команди склали гравці клубу «Титани-Львів» з адаптивного баскетболу. Це Павло Козак – капітан команди та ментор центру UNBROKEN. А також військовослужбовець Андрій Тарасюк, шахтар із Покровська Іван Батрак, поранений унаслідок прильоту «Смерчу» у власний будинок, Олесь Проців, який підірвався на протипіхотній міні на початку 2025 року, Володимир Савельєв – наступив на міну під час бойового завдання у 2024-му. А ще Богдан Кошулаб та Михайло Варварич, якому після поранення в травні 2022 року ампутували обидві ноги.
На власних ногах мали бігти також асистенти – Бондар Іван та Богдан Бойко. Щойно приїхавши, українці почали відразу з найвищої точки – піднялися на Ейфелеву вежу.
ДОСТУПНИЙ ПАРИЖ
Усі українці поставили собі за ціль пересуватися на власних візках та переважно громадським транспортом, щоб з’ясувати, наскільки місто пристосоване для людей з особливими потребами. А ще це стало свого роду тренуванням перед марафоном. Володимир Савельєв, який лише у лютому 2026 року переніс операцію, розповів, що знову відкривав для себе Париж, де раніше працював танцюристом: «Місто дуже доступне для людей на інвалідних візках, хоча знайти доступні туалети залишається досить складно», – підсумував він французьким журналістам свій новий досвід. За ці дні наші хлопці встигли дати кілька інтерв’ю французьким колегам, серед яких була і відома спортивна газета L`équipe.
Українці встигли пограти і в баскетбол. У спортивному центрі прямо біля Ейфелевої вежі вони зустрілись із французькою командою. А ще були в лабораторії, де виготовляють протези. Саме там лікарі запитали у Володимира, який був на протезах, наскільки йому зручно, і він скромно відповів, що не зовсім, бо тут натирає, а тут болить. Тож просто на місці фахівці щось підкрутили, підправили, і йому відразу стало легше. І хоч усі розмовляли різними мовами, але спільним виявилось розуміння, що саме відчуває людина з протезом.
ПЕРЕД СТАРТОМ ПО СВЯТИХ МІСЦЯХ
За день до старту команді організували екскурсію в Нотр-Дам, а після обіду вони поїхали на кріслах на пагорб – Монмартр, це також був етап підготовки до марафону. На Монмартрі багато фотографувались, а вечеряли в одному з ресторанів біля Мулен Руж. Вечерю їм влаштував власник ресторану – близький друг французького дизайнера Поля де Ліврона, який увесь час був поруч. Туди українську команду прийшли підтримати французькі військові. Було помітно, що нашим ніяково, але водночас дуже приємно, що їх так тепло вітають. Команда встигла навіть покататися на кораблику по Сені та сходити на екскурсію в Лувр – подивитися на «Мону Лізу». А ще зустрілися з українською громадою та відвідали напередодні Великодня український собор святого Володимира.
СТАРТ БІЛЯ ТРІУМФАЛЬНОЇ АРКИ
У день марафону святом масового бігу живе весь Париж та мільйони туристів. Бігли дистанцію цього року рекордні 60 тисяч людей. Але українці зовсім не загубились у цьому живому морі. Починали наші на кілька годин пізніше, вже після основного старту. Проводжали їх дуже тепло та гучно. Прийшов і посол України у Франції Вадим Омельченко, і численні українці, що живуть і навчаються в Парижі. Як пояснив Поль де Ліврон, стратегія нашої команди полягала в тому, щоб залишатися разом якомога довше, «рухаючись у темпі найповільнішого бігуна». А також покладатися на взаємну підтримку, адже «бігуни зможуть навіть штовхати інвалідні візки, якщо потрібно».
Василина, українська студентка в Парижі, змогла пробігти перші кілька кілометрів поруч, тримаючи прапор та вигукуючи «Слава Україні!». Каже, що потреби допомагати комусь не було жодної, навпаки – наші рвонули так, що вона зрештою відстала від групи. І вирішила чекати вже на фініші. Залишалося зрозуміти, скільки українці зможуть протриматись у такому темпі.
ТРИВОЖНЕ ОЧІКУВАННЯ
Організатори поїхали супроводжувати наших автомобілем. Десь за дві години надійшло повідомлення від Валерії з United Help Ukraine: «Вони пробігли 10 швидше, ніж ми машиною проїхали 7!». А ще за деякий час стало відомо, що в когось із хлопців поламався візок, оскільки частина маршруту марафону пролягала вулицями, вимощеними бруківкою, тому у техніки не витримали коліщатка. Довелося робити заміну. Але минала година за годиною, і ніхто з наших не завершував дистанцію, як було заплановано. Натомість надходили повідомлення – «хлопці вже на 33 км, ніхто не зійшов», «вони наближаються, усі в строю». І от менш ніж за 6 годин після старту українці почали з’являтися на фініші!
ФІНІШ НА КРИЛАХ ПІДТРИМКИ
«Нереально крута підтримка наших людей, вся наша діаспора, всі нас супроводжували – з прапорами, з вигуками, я так усім дякую! На якомусь етапі вже руки «закислились», і були як бетон, але люди продовжували підтримувати, тож ми не могли зупинитися», – розповідає Павло Козак. Запевняє, що трохи побоювався «стіни», яка мала настати на 30 кілометрі, але так її і не відчув. «Було важче і «до», і «після», а от 30 пролетіли непомітно», – сказав він.
Для Михайла Варварича, який у повсякденному житті використовує протези і майже не користується візком, 42 кілометри стали серйозним випробуванням.
«Було дуже важко, руки дуже боліли, плечі. Але мене підтримувала думка, що я роблю цей марафон для своєї донечки. Тому, можливо, якби навіть хотілося здатися, я думав про неї і дійшов до кінця. Тож я їй присвятив цей марафон», – пояснює Михайло. Маленька донечка Михайла не так давно померла від раку.
«Я вам скажу відверто, ми не були впевнені, що ми його пройдемо, тому що це на візку велика дистанція. Тобто це була абсолютна авантюра – вийти на старт марафону без підготовки. Але чим далі ми заходили, тим більше відчували, що зможемо. До того ж була неймовірна підтримка, яку ми бачили. Все це додавало адреналіну, щоб не здатися і довести, в першу чергу, самому собі та показати всьому світові, на що ми здатні», – ділиться Богдан Кошулаб.
Показуючи свою дорогоцінну медаль, шкодує, що не може бути зараз зі своїми рідними у Львові, які саме святкують Великдень та їдять паску. Однак усе ж встиг розговітися перед стартом.
«Українці, які тут проживають, нас знайшли й підтримали, нам привезли вчора і пасочки, і ковбаску, все як має бути. Тож зранку ми все з’їли, можна сказати розговілись, а тоді вже поїхали на марафон», – розповідає Богдан один із секретів успіху.
ОБМІН ВІЗКАМИ НА ДИСТАНЦІЇ
Поль де Ліврон на фініші взагалі не виглядав втомленим. Навпаки – сповненим ентузіазму. Каже, що сам був добре підготовленим, а найбільше енергії витратив на управління командою: «Це був додатковий виклик для мене. Бо коли ми зробили опитування за кілька днів, більшість хлопців казали: максимум я дійду до половини. Але насправді завдяки атмосфері й енергії, яку передавали нам і вболівальники, й учасники, ніхто навіть не розглядав варіант зупинитися. І це надзвичайно!»
І навіть поламаний візок нікого не зупинив. Каже, що була така проблема, відпало одне з передніх коліщат через численні бруківки. Тож він просто віддав свій візок українцю. «Але тоді я помінявся своїм візком, бо знав, що зможу рухатися, навіть маючи на одне колесо менше. І таким чином ми всі змогли завершити марафон», – пояснив Поль.
ПЕРЕМОГА НА ВЕЛИКДЕНЬ ЯК СИМВОЛ ВОСКРЕСІННЯ
Французький майстер уже в травні планує бути в Києві. І влаштує воркшоп у реабілітаційному центрі TYTANOVI у партнерстві з французькою асоціацією SOLIDARITY. У Львові це була невелика експериментальна ініціатива, яка, як він переконався, добре спрацювала. Тож тепер має намір влаштувати справжню майстерню, яка діятиме багато місяців, можливо років, щоб приймати сотні українських поранених і майструвати візки власними руками. Тому що така реабілітація після втрати кінцівок – це вже перемога, перемога над собою.
«Сьогодні ж у вас Великдень – так? Для більшості українців – це велике свято. Тож думаю, насправді, сьогодні сталося щось особливе. Можна навіть сказати, що цей марафон – це трохи як хресна дорога Ісуса. А завершення – це перетин фінішної лінії, яка символізує воскресіння у день Великодня в Україні», – додає Поль де Ліврон.
Франція Інвалідність Марафон Париж Реабілітація Спорт Ветерани війни Змагання