Чорногорія через 20 років: якою буде держава? 20 років Чорногорії: майбутнє держави
Головне:
- Відновлення незалежності Чорногорії у 2006 році повернуло суверенітет історичній балканській державі, яка вперше отримала міжнародне визнання понад століття тому.
- Сучасний рух Чорногорії за незалежність розпочався у Вашингтоні в середині 1990-х років, коли її лідери прагнули дистанціюватися від режиму Слободана Мілошевича.
- Майбутнє Чорногорії значною мірою залежить від інтеграції до Європейського Союзу та протидії відновленому сербському націоналістичному впливу.
Сьогодні Чорногорія відзначає двадцятиріччя відновлення своєї незалежності. Ця важлива дата спонукає до об’єктивного аналізу минулого, позбавленого міфів та ретроспективного переписування історії.
Важливо наголосити, що Чорногорія не була створена у 2006 році. Вона є однією з найстаріших держав на Балканах, яка отримала міжнародне визнання ще в XIX столітті. На Берлінському конгресі 1878 року Чорногорія була визнана суверенною державою, ставши однією з перших сучасних балканських націй, що здобули повну міжнародну легітимність. Відновлення її незалежності у 2006 році означало не створення нової країни, а продовження існування європейської держави, чий суверенітет був тимчасово перерваний.
Крім того, сучасне міжнародне визнання незалежності Чорногорії почалося не у 2006 році і навіть не наприкінці 1990-х. Його витоки сягають 1994 року, а саме – Вашингтона. У той період Чорногорія значною мірою сприймалася світом як частина режиму Слободана Мілошевича. Як прем’єр-міністр Міло Джуканович, так і президент Момір Булатович, тоді перебували у політичній структурі, що підтримувала регіональні амбіції Мілошевича.
Саме через страх бути асоційованими з війнами та деструктивним націоналізмом, що охопили Балкани в середині 1990-х, вони звернулися до мене з проханням встановити контакти з Вашингтоном – центром, де, незалежно від позиції Європи, формувалася ключова західна політика щодо регіону.
У той час я був бізнесменом, який мешкав у Лондоні, але переїхав до Вашингтона, щоб зробити незалежність Чорногорії своєю стратегічною метою на посаді голови представництва країни. Мені було очевидно, що Чорногорія не зможе довго існувати в моделі ізоляції, санкцій, воєн та експансіоністських проєктів, які руйнували Балкани протягом того фатального десятиліття. Саме у Вашингтоні приймалися реальні рішення щодо санкцій, дипломатичного тиску, мирних ініціатив та майбутньої архітектури регіону.
Моє завдання було політично вибуховим, але стратегічно простим: переконати адміністрацію США, Конгрес, аналітичні центри та впливові медіа, що Чорногорія не мусить залишатися навіки пов’язаною з політикою Белграда, і що існує альтернативний політичний шлях.
Я пригадую одну надзвичайно важливу зустріч у листопаді 1994 року, де я виконував роль перекладача. Тодішній сенатор Джо Байден прямо попередив чорногорське керівництво, що якщо вони залишаться в одному руслі з Мілошевичем, то ризикують бути політично та юридично пов’язаними з наслідками його політики.
У 1996 році я придбав будівлю, яка згодом стала відома як “Будинок Чорногорії” у Вашингтоні за адресою 1610 New Hampshire Avenue, і розмістив на ній герб Чорногорії. На той момент країна ще не була формально незалежною. Проте символізм був очевидним: Чорногорія поверталася на міжнародну арену під власним ім’ям та ідентичністю. Сьогодні за цією адресою розташоване Посольство Чорногорії.
У той період будь-які спроби політично дистанціювати Чорногорію від політики Мілошевича викликали різку реакцію в Белграді. Саме тому, як свідчать пізніше опубліковані розшифровки таємно записаних телефонних розмов між Мілошевичем і тодішнім президентом Чорногорії Булатовичем, Мілошевич вимагав мого негайного усунення з політичного оточення Чорногорії. Ці розмови були опубліковані у книзі Душана Віро “Слободан Мілошевич: Анатомія злочину”.
Причина була проста: у Вашингтоні почала набувати реального поширення ідея Чорногорії як незалежної політичної одиниці, що діє поза контролем Белграда.
Інтеграція Чорногорії до Європейського Союзу – це набагато більше, ніж бюрократичне чи економічне питання. Це цивілізаційний вибір.
Після косовської кризи 1999 року з’явилося справжнє міжнародне вікно можливостей для Чорногорії рухатися до формальної незалежності. Однак замість прискореного відокремлення, відбулося продовження політичної та економічної симбіотичної співпраці з Сербією. Це був час, коли Сербія представляла величезний ринок для контрабанди сигарет та паралельних фінансових потоків, від яких отримували значні вигоди особи, наближені до правлячих кіл у Подгориці.
Наприкінці 1990-х років Чорногорія також розпочала глибшу внутрішню трансформацію. Замість розвитку інституційної держави, що керується верховенством права, політична та економічна влада дедалі більше концентрувалася у вузькому колі, пов’язаному з родиною Джукановичів.
Саме в цей момент наші політичні шляхи розійшлися, і я повернувся до Лондона. Розбіжність полягала не в питанні незалежності, а в тому, якою державою має стати Чорногорія.
Малі держави без міцних інституцій та широких міжнародних рамок легко стають здобиччю корумпованих еліт, захоплених інституцій та приватних мереж влади. Тому малі держави потребують ширшої інституційної парасольки.
У європейському контексті такою парасолькою є насамперед Європейський Союз. Саме тому я вважаю, що вступ Чорногорії до Європейського Союзу є набагато більше, ніж бюрократичне чи економічне питання. Це цивілізаційний вибір.
Я сподіваюся, що завершення процесу вступу до ЄС дозволить Чорногорії остаточно та безповоротно закрити двері для будь-якої можливості знову стати частиною сербського експансіоністського державного проєкту.
Адже саме цей проєкт, і жоден інший, становив основний політичний, культурний та геополітичний тиск на Чорногорію протягом минулого століття.
Його гасла змінювалися. Його прапори змінювалися. Його політична обгортка змінювалася. Але основне прагнення залишалося незмінним: заперечення повноцінної чорногорської державності та права Чорногорії самостійно визначати своє майбутнє.
Це ідеологія з сусідства, яка періодично повертається під новими назвами та політичними гаслами, але завжди несе той самий імпульс до домінування.
Чорногорія належить до європейського та середземноморського політичного простору. І саме тому кінцевою метою чорногорської незалежності не може бути держава, що належить одній родині, одній людині, вузькому колу зацікавлених осіб – або що тримається як заручник поверненої націоналістичної ідеології, імпортованої з сусідства.
За матеріалами: www.atlanticcouncil.org