«Все так же чекаєш??? — Так, чекаю. — Він вже не прийде… — Я знаю… Але ж я мати… Ось і продовжую ждати… — А ти відпусти, і тобі стане легше… — А де взяти сили, щоб його відпустити? Хай нічого не можна змінити, але мушу продовжувати жити, і душа вічно буде чекати. Відпустити не зможу, я мати!.. Дякую, що вибрав мамою саме мене…» — такі щемливі рядки написала своєму сину-воїну Олена Левчук із Поворська, що на Волині.
Владислав лише за кілька місяців до повномашстабного вторгнення закінчив навчання у Харківському національному університеті Повітряних Сил. А після 24 лютого, як і всі українські пілоти, долучився до виконання бойових завдань. У розпал війни 23-річний Владислав Левчук одружився із коханою Анастасією, вони мріяли після перемоги про велике українське весілля. Але цим планам так і не судилося збутись. Наприкінці 2022 року льотчик-штурман 12-ї окремої бригади армійської авіації загинув під час бойового вильоту у Бахмутському районі. За самовіддане виконання військового обов'язку герой посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня… Вулицю Привокзальну в Поворську, де колись проживав воїн, тепер перейменовано на вулицю імені Владислава Левчука.
«Син змалечку любив спостерігати за літаками»
— Владислав по життю був лідером. З раннього дитинства мріяв літати, — розповідає «ФАКТАМ» мама героя Олена Левчук. — Свої мрії втілював в малюнках, один з яких присвятив батькові на день народження. Ми жили військовому містечку, де навчальні польоти були звичним явищем. Владислав любив спостерігати за літаками.
ВІДЕО ДНЯ
У школі обожнював математику, малювання, музику, українську та англійську мови. Син чудово грав на сопілці, був кращим сопілкарем шкільного духового оркестру. Займався спортом, йому вдавався біг.
Ще зі шкільних років вирішивши стати льотчиком, Владислав після дев'ятого класу вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Там був капітаном команди ДПЮ (допризовної підготовки юнаків), яка упродовж 2015−2017 років займала призові місця на змаганнях серед військових ліцеїв України. Мав особисті рекорди, багато нагород. У 2017 році, коли Владислав навчався на другому курсі, помер його батько Олександр. У 17 років він як старший син в сім’ї став опорою та підтримкою для мене, меншого брата Назарія та сестрички Вероніки. Як міг допомагав, піклувався, оберігав.
РЕКЛАМА
«Після смерті батька Владислав у 17 років став опорою та підтримкою для мене, меншого брата Назарія та сестрички Вероніки», — розповідає мама воїна Олена Левчук
До Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба Владислав Левчук вступив у 2016 році. Навчався на кафедрі льотної експлуатації та бойового застосування вертольотів льотного факультету. З 2021 року служив за розподіленням льотчиком-штурманом вертолітної частини у 12-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Віктора Павленка. З початку великої війни у 2022 році здійснював численні бойові вильоти, регулярні ротації на схід та південь України. За значний особистий внесок у розбудову України отримав орден Данила Галицького.
РЕКЛАМА
Владислав одружився із коханою Анастасією вже під час великої війни
«Виконали з Владом більше сотні бойових завдань»
— Я служив командиром 2 ланки третьої вертолітної ескадрильї, виконував з Владом бойові вильоти, а також з перевезення військової техніки, — розповів «ФАКТАМ» командир екіпажу, в якому був Владислав Левчук, Микола В. — Загалом виконали більше сотні бойових завдань. Ми оминали ППО ворогів, стріляли по противнику з авіаційних блоків ракетами типу С-8, С-13.
РЕКЛАМА
Ще коли Херсон був окупований, ми мали цікаве завдання з визволення цієї території, коли треба було залетіти в тил противника, висадити десант, інші підрозділи й за можливості повернутися назад. Про Влада як штурмана, як друга хочеться говорити завжди тільки якнайкраще. Хоча ми були знайомі лише рік, він встиг стати для мене важливою людиною, другом. Познайомилися ми, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я з Полтави перевівся у Калинів, і ми почали разом літати. Мені подобалося в ньому вміння все говорити прямо. Він дуже багато вчився у мене, я допомагав. І складно було не помітити у Влада особливий талант, хист до польоту.
«У Влада був особливий талант, хист до польоту», — вважає його командир Микола
«Він постійно запевняв мене й інших, що все буде добре»
Перші бойові задачі, пригадує командир, вони із Владиславом виконували на південно-східному напрямку.
— Разом готувалися до польотів: він вивчав територію, з якого боку можна обійти ту, чи іншу перешкоду, як пролетіти, шукав місця, де можна заховатися, бо літали ми досить низько, зазвичай 1−2 метри над землею, рідше — 10 метрів, — розповідає Микола. — Наша задача була пустити ракети на 6 кілометрів. Робили це так: підлітали на 3 кілометри до лінії оборони й викидали ракету на 3 кілометри за неї.
Нас постійно обстрілювали, одного разу на бойовому завданні, у напрямку Мар’їнки, мало не загинули — снаряд противника пролетів прямо перед носом. Ми розвернули вертоліт, хотіли летіти назад, але совість не дозволила залишити хлопців в окопах без захисту. Тоді ми знищили цілу роту противника, за це завдання нас нагородили орденами. Але так вийшло, що Влад, на жаль, отримав його вже посмертно…
Іменем Владислава Левчука названа вулиця в його рідному селищі
— Влад був дуже цілеспрямованим і відповідальним, завжди боявся підвести не тільки свій екіпаж, а й ніби всю країну, — продовжує командир. — До усіх задач ми ставилися холоднокровно, але кожного разу я переймався за нього, адже він такий молодий. Влад був дуже грамотний, завжди відвертий, через що постійно хотілося із ним літати. Після польотів часто тренувалися на перекладинах. Багато розмовляли про життя, про сім’ю. Він розповідав багато про дружину Настю, з якою побрався вже під час великої війни.
Перед кожним польотом Владик відчував, як пройде завдання, тому постійно запевняв мене й інших, що все буде добре. І, знаєте, я вже сам цьому чуттю довірився. А коли він летів востаннє, то казав, що є якесь погане передчуття. Його вертоліт збив противник 11 грудня 2022 року надзвичайно потужною ракетою.
Разом із Владиславом загинуло двоє його побратимів — Максим Федоров, командир екіпажу, та бортовий технік Віталій Маркевич. Поховали захисника на рідній Волині.
— За кілька днів до трагедії ми спілкувались телефоном про майбутнє, і Влад сказав: «Настюля, пройде зима, і будемо планувати дитинку», — зізнається дружина штурмана Анастасія Левчук. — Я часто уявляю, яким би він був татом. Але цьому уже ніколи не здійснитись…
Раніше «ФАКТИ» публікували сповідь дружини вертолітника-аса Олександра Григор’єва з позивним «Шумахер»: «Він був для мене всім світом».
Читайте також: «На його рахунку 385 бойових вильотів»: 30-річному пілоту посмертно дали Героя України
