Сергій Науменко з Кривого Рогу захищав Україну з 2014 року у складі 17-ї окремої танкової бригади на посаді командира взводу. У 2015 році біля села Широкине воїн був поранений. Після лікування Сергій отримав третю групу інвалідності та був знятий з військового обліку. Жив з родиною в Маріуполі. Коли почалась велика війна, то став до лав ЗСУ. Його призначили командиром танка у 60-ту окрему піхотну бригаду, посилену танковим батальйоном. Головний сержант брав участь у бойових діях при звільненні населених пунктів Високопілля, Ольгине, Іванівка Херсонської області. Під час виконання бойового завдання біля Осокорівки Херсонської області 1 листопада 2022 року в результаті влучання з РПГ в танк воїн отримав смертельні поранення. Протягом служби Сергій Науменко був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним «Знаком пошани» та медаллю «Захиснику Вітчизни». Рідні та побратими бійця, якому навіки 52 роки, переконані, що він заслужив звання «Герой України». Хоча б посмертно…
«Після поранення зброю в руки не брав: «Я вже настрілявся»
— Їжджу до Сергія на роковини загибелі, на поминальні дні та відвідую його батьків. Вони живуть в Кривому Розі, там мого чоловіка й поховали… Назавжди найкращий, турботливий, коханий, — розповідає «ФАКТАМ» дружина героя Юлія Науменко. — Війна для нашої сім'ї розпочалася ще у 2014 році. Ми жили в Маріуполі. Тож першими відчули те, що згодом почала переживати вся країна. За ці роки звикли до ранкових та вечірніх вибухів. Вони були далеко, але ми їх постійно чули.
ВІДЕО ДНЯ
— Юліє, як познайомились з чоловіком і що знаєте про його бойовий шлях до повномасштабного вторгнення?
— Познайомились на весіллі моєї двоюрідної сестри, яка виходила заміж за найкращого друга Сергія Руслана Бондаренка. Це було 24 березня 2017 року. На той час Сергій був вдівцем, виховував сина, і я розлучена та з дітками. На весіллі ми були свідками. Руслан з Сергієм з Кривого Рогу, а ми з сестрою — з Маріуполя. Так склалось, що в передмісті Маріуполя, де проживала сестра, зробили тимчасову військову частину (в полі). Там вони з Русланом і познайомились, бо сестра готувала хлопцям їжу. То був шалений 2014 рік, початок війни. Сергій тоді служив у складі 17-ї окремої танкової бригади, був командиром взводу. В лютому 2015 року обидва друга отримали поранення. Сергій — наскрізне поранення правої руки з ураженням кістки, осколкові поранення всієї правої частини тулуба. Сталося це біля села Широкине в Донецькій області. Руслан отримав поранення лівої руки з ураженням кістки та нервових закінчень. Почалися місяці та роки лікування, реабілітації. Чоловік переніс сім операцій, руку врятували, встановивши пожиттєві титанові пластини. Частину кістки, яку вживляли, брали зі стегна, деякі осколки не змогли витягти з правого плеча. В результаті Сергій отримав статус ветерана війни та третю групу інвалідності, був знятий з військового обліку. Після нашого знайомства перший час ми спілкувались здебільшого по відеозвʼязку, їздили в гості, познайомились з дітьми один одного та батьками. Все було спокійно та, напевно, сплановано. Ми вже дорослі й розуміли свою відповідальність. Сергій вирішив переїхати в Маріуполь, де я працювала як цивільна в Донецькому прикордонному загоні, а згодом, у 2019 році, підписала контракт. Сергій весь цей час був поруч, завжди підтримував, навчав військової справи. Він займався господарством, бо був вдома на пенсії. Дуже смачно готував, після служби мене завжди чекала свіжа вечеря. До 2014 року Сергій захоплювався полюванням. Після поранення зброю для полювання тільки діставав, чистив та ховав у сейф зі словами: «Я вже настрілявся».
РЕКЛАМА
Сергій та Юлія Науменки
— Впевнена, багато залишилось приємних спогадів про ті моменти, проведені разом. Що найбільше запам’яталося?
РЕКЛАМА
— Я майже кожного ранку бігала по 10 кілометрів набережною, бо ми жили біля моря. Одного разу не пішла на пробіжку, бо лив дощ. І що ви думаєте: якось приходжу додому, а Сергій мені дарує дощовик зі словами: «Не зупиняйся за жодних обставин». На ранок о 5 годині зіштовхував мне з ліжка на пробіжку. Офіційно одружились ми 8 грудня 2020 року. Чоловік часто говорив про те, що буде війна, вважав помилкою те, що ми зупинились на лінії розмежування. Оскільки ми жили поряд з нею, то в нас вдома був облаштований підвал, зібрана «тривожна» валізка з необхідними речами та документами.
«Перед виїздом з Маріуполя чоловік сховав наші військові документи в обшивці авто»
— Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
— Той ранок почався з сигналу про прибуття до частини. Якщо чесно, ми навіть не звернули уваги на вибухи, бо їх у нас у місті було часто чути. Тільки прибувши на службу, я зрозуміла, що взагалі відбувається та що фактично почалася повномасштабна війна. Наступного дня, отримавши дозвіл вивезти доньок (від першого шлюбу) до сестри, яка проживала в передмісті Маріуполя, ми виїхали з міста на своєму авто. Але безпечніше в передмісті не було, бо війська російської федерації вже брали в оточення Маріуполь. Так, власне, ми опинились в окупації. Знаходились у сестри до 19 березня 2022 року. Обстріли, підвал, відсутність світла, мала кількість їжі, неможливість десь виїхати, бо траса Маріуполь — Запоріжжя постійно обстрілювалась. Пройшли всі ці жахи великої війни. Трасу ми якраз бачили у вікна, тому Сергій закрив їх підручними матеріалами, щоб не було видно наших ліхтариків і взагалі, що в будинку хтось є. Коли почали ходити по будинках і перевіряти документи, чоловік сховав наші військові документи в обшивці авто та знищив всі свої записи. Місцеві розповідали, що розстріляли всю сім’ю за те, що в підвалі знайшли коктейлі Молотова. Вимушені були спалити всі наші військові речі, а також речі Руслана, який в той час працював за кордоном, і мого племінника — кадрового військового, він тоді був в Дніпропетровській області. Окупанти нишпорили скрізь, намагались перевіряти телефони, забирали комп’ютери, шукали зброю з собаками. Ми не мали ніякої інформації про те, що відбувається в країні, зв’язку не було, а коли люди намагались його знайти та ходили по вулицях, окупанти могли просто забрати телефони. Відбирали автомобілі та автобуси по дворах. Думаю, нас врятувало те, що у чоловіка на автівці була наліпка «інвалід».
РЕКЛАМА
— Як вам вдалося вибратися з того пекла?
— З 17 квітня 2022 року по трасі вбік Запоріжжя почали рухатись поодинокі цивільні автомобілі. Ми вирішили пробувати виїжджати. То була важка дорога: 17 блокпостів, огляди, роздягання чоловіків в пошуках татуювань та синців (бо після користування зброєю є особливі відмітки), перевірка всіх телефонів (тому всі спільні фото, де ми в формі, видалили). Вздовж узбіччя дороги стояли спалені цивільні автомобілі. Вузенький проїзд під одне авто, все узбіччя вкрито протитанковими мінами. Були машини, які на них підривались (навіть частини тіл людей лежали на дорозі). Виїхавши з окупованої території, я доповіла та отримала наказ прибути до Львова для подальшого проходження служби, а Сергій в той же день пішов до військкомату в Кривому Розі. Наступного ранку евакуаційним потягом виїхала разом з меншою донькою до Львова. В той день я останній раз бачила чоловіка живим, останній раз обіймала його…
— Переживши важке поранення та отримавши групу, як Сергій зумів знову потрапити на службу?
— Сергія як інваліда не хотіли брати на службу, до військкомату він чотири рази ходив, поки вмовив. Потрапив у 60-ту окрему механізовану Інгулецьку бригаду на посаду командира танка 3-го взводу танкового батальйону. Брав активну участь у бойових діях в Херсонській області.
Сергій потрапив у 60-ту окрему механізовану Інгулецьку бригаду на посаду командира танка
Читайте також: «Висуваємось в район виконання завдання. Можливо, це моє останнє відео»: прикриваючи відхід побратимів, загинув 21-літній «Фенікс»
«Останні слова, після яких він поклав слухавку, були: «Я так тебе кохаю»
— Що відомо про обставини загибелі вашого чоловіка?
— Сергій загинув 1 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання біля Осокорівки Херсонської області в результаті влучання з РПГ в танк. Під час прориву на Херсон на одному з напрямків його танк йшов першим. В тому бою екіпаж Сергія знищив 5 одиниць техніки ворога з особовим складом. Чи передчувала я непоправне? Так, в той день, як завжди, по відеозвʼязку чоловік попросив берегти себе та дітей. А останні слова, після яких він поклав слухавку, були: «Я так тебе кохаю». Сергій завжди попереджав мене, коли готувався до виходу, казав, що з ним зникне зв’язок, тому я мала просто чекати дзвінка. А в той день Сергій мені навіть не повідомив, що вони йдуть у бій. Я вже пізніше від побратимів про це дізналася.
Разом з військовими документами в обшивці авто чоловік вивіз з окупації невеликий прапор України, він і зараз у мене. Завжди вважав, що такі, як він, досвідчені бійці, повинні бути попереду, бо «хто, як не ми». Чула це постійно від нього. Сергій казав, що молодь не повинна проходити через пекло війни. Екіпаж вдячний Сергію за те, що він навчав та максимально готував хлопців до того, з чим вони стикнуться в реальному бою, пояснював навіть те, що будуть відчувати та як з цими емоціями справлятись. Готував хлопцям часто, балував їх навіть млинцями.
Сергій казав, що молодь не повинна проходити через пекло війни
— Знаю, що ви зареєстрували петицію та збираєте підписи, аби Сергій отримав звання «Герой України» посмертно.
— За той прорив командування та хлопці отримали нагороди, а про загиблого забули, а це прикро. Побратими вважають його вартим нагороди та створили петицію про надання Сергію звання «Герой України». Намагаємось зібрати підписи, але це дуже важко. Сподіваюся, що читачі та інші небайдужі підтримають petition.president.gov.ua/petition/235 004. До речі, побратим чоловіка Руслан, на весіллі якого ми й зустрілись, 27 лютого 2022 року заїхав на фурі з гуманітарною допомогою до Львова та, залишивши авто, пішов до військкомату, хоча також мав інвалідність через поранення. Потрапив до 80-ї ДШБ, в липні 2022 року він потрапив в полон в Луганській області й на сьогоднішній день досі там. Моя сестра, яка залишалась в окупації, виїхала в лютому 2023 року. Але для цього їй довелося посидіти в тюрмі: на першому ж блокпості в Новоазовському її зняли з автобуса, бо вона дружина військового. Два тижні допитів, детекторів брехні, та, все ж таки не знайшовши більше причини її затримувати, відпустили. Вона продовжила свій шлях і через 5 днів була вже у мене у Львові. Мій племінник досі бере участь в обороні держави. Ось саме на таких героях і тримається наша Україна.
Раніше про бійця В’ячеслава Петричка з позивним «Дядя Слава», який героїчно загинув на пекельній Донеччині, «ФАКТАМ» розповіла його дружина Марина.
