«Мій найбільший страх, що окупанти закидали тіло Сергія землею й ми ніколи його не знайдемо»: родина бійця вже два роки не може його поховати

Коли Юлія Канцер з Кропивницького бачить поранених військових, та ще й з до болю знайомим шевроном «7-й батальйон 57-ма бригада», починає плакати. Адже відразу думка про нього — її коханого чоловіка Сергія, який служив там й боронив країну від 2014 року, бо по-іншому просто не міг. У квітні 2022 року у бою поблизу Новотошківського на Луганщині Сергій Канцер загинув. І ось уже рік і десять місяців вона не може поховати чоловіка: побратими не змогли забрати його тіло з поля бою, бо рятували свої життя, а територія досі в окупації. Жінка здала матеріали для ДНК-експертизи й чекає…

— Моя душа завжди поряд із Сергієм. Він найкращий чоловік у світі. Любив мені троянди дарувати, такі червоні, що аж полум'ям горіли. Щодня б носила їх йому багато, але нема ні хреста, ні могили, — розповідає «ФАКТАМ» Юлія Канцер. — Свого часу чоловік проходив строкову службу в армії. Потім влаштувався продавцем-консультантом у Кропивницькому, хоча закінчив ПТУ на кухаря. Весь біль війни чоловік відчув ще у 2014 році, коли долучився до захисту країни. Спочатку це був 40-й батальйон, потім 57-ма бригада… Воював на Донеччині, дивом вижив в боях за Дебальцеве.

ВІДЕО ДНЯ

— Як ви познайомились?

— Нас познайомила наша спільна подруга. Сергій після того, як вийшов з Дебальцевого, проходив лікування та реабілітацію у місцевому шпиталі, де вона працювала. На той час я була заміжня, у декретній відпустці. Вже потім коханий ділився зі мною, що дуже запам’ятав, як я бігла до товаришки й раділа, що ми нарешті зустрілись. Після того він підійшов до неї та поцікавився, хто ж я така. Вона розповіла, що це медсестра Юлія, вона народила сина та в декреті. На тому й все. Всі ці події розгортались у 2015 році. Потім так сталося, що ми з першим чоловіком розлучились. Не склалося сімейне життя і в Сергія, але він весь час допомагав своїй доньці. У 2018 році він знову приїхав у відпустку й через ту саму подругу запропонував зустрітись. Я не була проти, хоча попередила, що в мене є син Дмитро. Сергій відразу підкорив своєю турботою. Перепитував, що нам купити, чим порадувати. Та вже за кілька годин він прийшов з букетом та цілим пакетом різних смаколиків. До моєї дитини він відразу знайшов підхід. Сергій настільки запав у душу, що більше не уявляла життя без нього.

Сергій Канцер воював з 2014 року, був на Донеччині, дивом вижив в боях за Дебальцеве

Читайте також: «Перед загибеллю батько врятував дев’ятьох побратимів»: історію добровольця розповіла його дочка

РЕКЛАМА

Наприкінці року ми вже почали жити разом, адже кожен з нас розумів, чого хоче, пройшовши життєві випробування. Ми розписались. А Дмитро після того спитав, чи можна називати Сергія батьком. Звісно, він був не проти. Ще й жартував, що хлопчик фартовий, бо в нього аж два тати! У вільний час Сергій любив готувати страви з м'яса. А яка в нього смачна картопля виходила! Половинками. А плов — пальці оближеш. Смачнішого я не їла. Сергій любив риболовлю. А ще був романтиком. Постійно звертався до мене «моя люба».

Юлія Канцер із синочками РЕКЛАМА

— Як він знову опинився на фронті?

— Не вдалось чоловіку знайти себе у мирному житті. Невдовзі він повідомив, що знову підписує контракт. Зробив це за кілька днів до виїзду. Я була шокована, але коханий заспокоїв, що з ним обов’язково все буде добре, бо досвідчений воїн. У 2019 році народився наш Іванко… Сергію подобалась служба. Якось присилає мені фото з навчань, де він у танку. Щасливий такий. В танкіста забрав ту шапку й зробив світлину. А так за спеціальністю Сергій — навідник бойової машини. Мав позивний «Каня». Придумав його вже загиблий побратим. І це виглядало так кумедно — кремезний чоловік під два метри — і тут «Каня», що асоціюється з чимось таким маленьким та добрим. Хоча Сергій був добряком на сто відсотків. І ніжний, але таким його бачили лише найрідніші. Знаєте, після першого розлучення я була чоловіком та жінкою водночас. А коли з'явився він, зрозуміла, що можу розслабитись. Я так кохала його… Відчувала до дрібниць. Чую кроки в коридорі, й розумію, що це він повертається додому. Тепер знову я універсальний солдат. Пусто та холодно в серці. Занадто мало набулись ми.

«Після першого розлучення я була чоловіком та жінкою водночас. А коли з’явився Сергій, зрозуміла, що можу розслабитись. Я так кохала його…» — розповіла ЮліяРЕКЛАМА

— Де Сергій зустрів перший день повномасштабної війни?

— Сергій з побратимами були на Луганщині. Ситуація була складною, постійно обстріли. Ми підтримували зв'язок, хоч він був поганим. Востаннє чула коханого 7 квітня. Він спитав, чи все добре. Мало поговорили. А наступного дня мені чомусь так важко було. Й сон поганий приснився… Хотілося плакати. За пару годин набрала дружина побратима Сергія, і після слів «Не знаю, як тобі це сказати» я все зрозуміла. Знаю, що того дня бійці трохи відійшли й перебували на лінії розмежування. Українців обстріляли з артилерії. Міна впала біля ніг Сергія. Уламками посікло… У документі вказано, що причиною смерті стали множинні поранення. Йому назавжди 38 років. Знаєте, я бачу у цифрах багато містичного. Сергій народився 8 лютого й загинув 8 квітня. Вісімка — це знак нескінченності. От і він пішов наче в якусь нескінченність. Нема людини, місця спочинку, куди можна піти й дати волю сльозам.

— Не могли побратими забрати тіло?

— Хлопці пояснили, що спочатку був артобстріл, вони встигли підготувати тіло Сергія до евакуації. Та не встигли забрати. Бо потім рушили танки, піхота. Побратими в першу чергу забирали поранених. Я ніколи нікого не винила. Розумію, що нема нічого дорожчого за людське життя. Як вже так сталося, не можу нічого змінити. В мене є геолокація позиції, де залишилось тіло мого коханого, побратими надали всі дані. Швидше б звільнили ті краї. Я подала заявки в усі можливі інстанції, організації, які займаються пошуками тіл наших воїнів. Нещодавно дружина воїна з того ж батальйону, де служив Сергій, змогла поховати його. Тіло віддали в рамках обміну. Той чоловік загинув на Луганщині 6 квітня. Я готова чекати до останнього, щоби поховати Сергія. Хоча у моменти відчаю готова їхати та шукати його. Та розумію, що це нереально. І мій найбільший страх, щоб окупанти не закидали тіло землею, тоді ми ніколи не знайдемо Сергія. Я не переживу цього.

Читайте також: «Лише танки змогли зупинити його»: український герой з позивним «Апостол» ціною життя врятував побратимів та знищив 30 окупантів

— А куди ви ходите, щоби вшанувати пам'ять чоловіка?

— В нас у місті поставили так звані куби, там розмістили фотографії. Нема-нема, а потім у мене як почнеться істерика. До крику, до болю. Йду туди, стає трохи легше. Несу квіти. А це вдома з дітками прикрасили ялинку, а Ванічка питає: «А таткові?». Купили іграшки й понесли під куби. Син навіть запам’ятав, де куб зі світлиною Сергія, вже сам біжить туди попереду… Коли чоловіка не стало, Іванку було два з половиною роки. Мені дуже боляче, що він не запам’ятав свого батька. Але я роблю все, щоб він його ніколи не забув. У квартирі багато портретів, де він, де ми. І я показую йому Сергія. Син знає, що тато на небі, що він зірочка. Колись робить збитки, то кажу Іванку: «Татусь із неба тебе пальчиком сварить». Після чого Іванко обіцяє, що слухатиметься батька. Син дуже схожий на Сергія. Не пам’ятаючи тата, він стає в ті самі пози, як і він… І так само любить смачно попоїсти, як і тато, не перебираючи харчами. Особливо йому до смаку вареники, Сергій їх теж обожнював. Синочок часто просить поносити його на ручках, в ці моменти серце розривається. Дмитрик теж постійно плаче за ним. Я розумію, як дітям бракує батька.