«Ми готові взяти діток, батьків яких забрала війна»: родина Степанюків із Волині виховує 17 дітей

Всіх своїх дітей Надія та Олександр всиновили та взяли під патронат. Розповідаючи про кожного з них, з обличчя мами не сходить усмішка, хоча й довелось їм з чоловіком пройти непростий шлях. Жінка не приховує — Господь їй не дав біологічних дітей, але вона надзвичайно щаслива, що може віддавати любов та турботу тим, які з'явились у її житті й лагідно називають «матуся», пригортаючись до її серця, в якому так багато добра…

«Чоловік заявив, що ВІЛ — не завада, не можна розлучати братика та сестричку»

— Ось ми зараз з вами спілкуємось, а менші діти вже разів з десять підбігали й просили обійняти. Вони дуже потребують цього, і я намагаюсь кожному приділити увагу, бо бути мамою — це професія цілодобова. Це наше життя, ми дуже щасливі з чоловіком, — розповіла «ФАКТАМ» багатодітна мама Надія Степанюк. — Що цікаво, я і мій чоловік Сашко виросли у сім'ях, де було по двоє дітей. Мені дійсно хотілося великої родини. Й коли одного разу до нас із мамою прийшов хлопчик просити милостиню, то я попросила забрати його до нас. Стало так шкода. Та у відповідь почула, що важкі часи, коштів нема… Проте ще тоді в мене закралась думка, що коли я буду дорослою, візьму дитину й подарую материнське тепло. Потім я перебавила всю сусідську дітвору. А коли мені було 10 років, народився мій братик, від якого я просто не відходила, обожнювала водити на прогулянки.

— Як ви познайомились із чоловіком?

— О, це цікава історія. Олександр опинився у місцях позбавлення волі й дуже шкодував про ту помилку. Вирішив написати листа своїй бабусі, де зізнався, що йому дуже шкода, вибачався за все. Що потрапив туди, куди не хотів. Я досі не знаю, як так сталось, та листа принесли мені. Ймовірно, поштарка помилилась. Зізнаюсь, що допитливість взяла верх і я відкрила конверт. Все було написано так щиро і чесно, що захотілось відписати йому. Потім цей лист передала вже на церковній службі бабусі Олександра. Через пів року вперше поїхала до нього. Три роки прочекала коханого. Після звільнення він прийняв хрещення, й 2008 року ми одружились.

Надія й Олександр одружилися у 2008 році

— Невдовзі я завагітніла, проте на ранніх термінах стався викидень, — продовжує Надія.

— Важко уявити, що тоді ви відчували…

— Так. Біль, розпач. Мені дуже хотілось дитини, чоловік підтримав. Ми були впевнені, що навіть як народимо своїх діток, любитимемо всіх однаково. І десь через пів року ми зібрали документи та подали на всиновлення. Чесно кажучи, було трохи складно, бо стаття, яку інкримінували колись Саші, хоч і не належала до тяжких злочинів, але все ж це була судимість. Проте на рідній Волині нам повірили, ми отримали позитивну характеристику від всіх інстанцій. Й через рік після одруження всиновили дворічного Вадима з дитячого будинку у Луцьку. Він мав проблеми зі здоров'ям, але ми так синочком тішились і раділи кожному слову та досягненню.

Та одного разу моя мама прийшла з газетою, де була опублікована стаття про страшне вбивство — жінку зарізав її коханий. Нас здивувало, що прізвище у жертви таке, як і в нашого сина. Й село те саме, звідки хлопчик. Вирішила звернутись до служби у справах дітей. Вони повідомили, що це мама Вадима і в родині залишилась тримісячна сестричка Діана. Проте був нюанс — оскільки у матері був ВІЛ, то і в дитини могла бути ця хвороба. Та мій чоловік заявив, що то не завада, не можна розлучати братика та сестричку. Й невдовзі ми виховували вже двох діток. Діагноз у дівчинки не підтвердився.

З часом стало відомо, що по лінії матері у діток є ще 14-річна сестра Надія та 10-річний брат Віталій. Ми стали їхніми опікунами. Звісно, місця бракувало, тому пішли жити в орендовану хату. Й одного вечора по телевізору побачила сюжет, який вразив до сліз. У Херсоні мати заради кавалера покинула донечок — 4-річну Анастасію та на три роки меншу Олександру. Й ми всиновили їх.

«Ми всією родиною любимо відпочивати на природі», — каже Надія

«Варимо 10-літрову каструлю борщу чи супу»

— Знаю, що для вас з Олександром було важливо стати саме батьками, а не створювати дитячий будинок сімейного типу…

— Нам не потрібні були кошти від держави, ми не хотіли стати прийомною родиною. Знала, що коли я зайду до лікарні й скажу, що я мама, а ось моя дитина має температуру чи кашель, не розмірковуватиму, ким себе представити. Так, виховувати малечу складно фінансово, але ми розуміли з коханим, на що йшли. Обоє працювали, щоби дати все необхідне діткам. Та й допомагають небайдужі. Наприклад, у 2018 році завдяки благодійному фонду ми придбали великий дім у селі Дігтів. Переїхавши, знову подали документи на всиновлення. Взяли у родину рідних між собою діток — 4-річного Максима, 2-річного Матвія та 5-місячну Злату. Вони були після інтернату замкнутими, мовчазними. Нині ж говіркі, дуже відкриті й добре вчаться.

У 2021 році ми з дочкою Надією пройшли відповідне навчання на патронат — це коли тимчасово береш діток із неблагополучних родин. Й взяли таких семеро. Не повірите, але двоє дівчаток, які були в мене під патронатом, забрав у прийомну родину мій рідний брат, в якого є ще своя донька.

Читайте також: Сітки для тероборони плела навіть шестирічна Віка: як прийомна мама з 14 дітьми ховалася від війни на Дніпропетровщині

— Цікаво, скільки борщу потрібно на один раз для такої великої родини?

— Варимо 10-літрову каструлю борщу чи супу. Гречки — кілограм, а макаронів — два. Якщо варимо кашу, то зараз має бути каструля на 6−7 літрів. А якщо пельмені чи вареники — то 5−6 кілограмів. Пирогів готуємо багато, а якщо це торт — має бути великий. Купуємо піцу — треба відразу 5 штук, аби на всіх вистачило. Маємо навіть окремо їдальню, щоби всі вмістилися. Шумно, як на ринку. Але ж весело! В кожного свої обов’язки, діти з радістю допомагають як готувати, так і прибирати. Любимо традицію: кожен рік фотографуватися у дрес-коді. Зараз дуже переживаємо за сина Віталія, бо він боронить країну. Менші кажуть, що хочуть бути схожими на нього, пишаються, називають нашим героєм. Бо так і є.

У будинку є велика їдальня, щоб помістились усі діти

— Але ж буває, що втомлюєтесь бути багатодітною мамою?

— Всяке буває, проте діти мене надихають і навіть допомагають справлятись з малечою. На кожен день народження вони готують вірші, пісні, записують кліпи, дарують квіти. Разом любимо відпочивати на природі. В кожного свої обов’язки, адже дисципліна має бути. Але я мама не строга, а любляча. А ще ми дуже любимо допомагати іншим. Після 24 лютого 2022 року безоплатно прийняли у своєму дому 10 переселенців з Київщини. Діткам ми пояснили, що у країні війна, маємо проявити милосердя. Й вони зрозуміли нас і радо прийняли гостей.

Також ми возили власну випічку переселенцям у нашому районі. Дізнавшись, що стався підрив Каховської ГЕС, дітвора запропонувала перебрати всі їхні речі й відправити нужденним. Й наступного ж дня у Херсон поїхало 12 коробок. Постійно наголошуємо, що готові взяти на виховання діток, які втратили батьків через війну. Торік я отримала звання «Мати-героїня». На мою думку, якби не Божа любов, то нашої родини не було б. Мудрість, любов та терпіння для виховання наших дітей саме він дає. Вдячні за щастя бути батьками.

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як мужність педагога та 16-річної дівчини врятувала дітей з херсонського сиротинця від відправки в росію.