Попри втрати кінцівок, важкі травми українці дають раду не тільки собі та своєму життю, а ще й допомагають фронту. Із самого ранку до пізньої ночі на кухні Євгена Компанця з Черкас кипить робота, але попри втому, жодної хвилини він не нарікає на погане самопочуття. Чоловік вже 12 років прикутий до інвалідного візочку. У лікарні під час реабілітації він зустрів своє кохання і створив родину.
Після повномасштабного вторгнення його дружина з донькою почали ліпити вареники для захисників у одному з волонтерських батальйонів Черкас. Та незабаром патріотично налаштований Євген запропонував своїм дівчатам розпочати виробництво вдома, щоби й самому допомагати. То ж кулінарний фронт, зізнається він, це те, де він почуває себе потрібним і головне — пришвидшує перемогу, даючи своїми смаколиками сил українським воїнам для знищення ворогів.
«Я не знаю, що таке депресія, чув лише про це, читав»
— Так сталось, що 12 років тому я через необережність впав зі стелажу і отримав виробничу травму хребта. Після того «швидкою допомогою» мене відправили у відділення нейрохірургії, й тоді саме була на чергуванні медсестрою моя майбутня дружина Тетяна. Вона відразу вразила своєю турботою, ми почали спілкуватись. Спочатку коло мене знаходився тато, а потім доглядала вже й Тетяна.
Євген з дружиною Тетяною
Шансів, що я ходитиму, відразу не було. Бо, як я жартую, що все роблю на совість, то й так само впав. Мені провели всі дослідження й повідомили, що майже розірваний спинний мозок… Докупи назад він ж не склеїться, — розповідає «ФАКТАМ» Євген Компанець — Я не знаю, що таке депресія, чув лише про це, читав. Через чотири місяці після травми потрапив у санаторій в місті Саки, він спеціалізується на «спинальниках». Саме там побачив скільки таких як я, на візочках, й наскільки це активні та позитивні люди, то ж часу сумувати не було. Пригадую, що поруч зі мною у палаті лежав чоловік та дружина, обоє на візках і познайомились в цьому санаторії. Їхня історія ще більше мотивувала, бо їхнє життя нічим не відрізнялось від життя тих, хто сам ходить. І я зараз я щаслива людина. Я став татом для двох дітей Тетяни, маємо трьох онуків. Разом й чаювати любимо, й допомагати нашій армії.
— Волонтерство — основна частина вашого життя. Розкажіть про те з чого все почалось?
— Після вторгнення окупантів перший місяць моніторив всю інформаційну складову про те, що відбувається в Україні. Моя дочка Яна на той час працювала у магазині пекарем, у Черкасах тоді залишилось багато людей, які потребували допомоги. Дочка познайомилась з іншими волонтерами, які розвозили продуктові пакунки літнім людям, малозабезпеченим. Готували для них їжу вдома. Так робили близько місяця. Потім такої потреби вже не було. Далі Яна з однодумцями перейшли на ліплення вареників, які морозили та надсилали на фронт. Далі дружина доєдналась. Збиралися дівчата кожної середи в однієї з волонтерок у приватному будинку. Але одного дня я собі подумав: «Чого б вдома не готувати такі ж самі вареники?» Так, не такими великими об'ємами, проте за добу цілком реально зліпити 300−400 штук.
Взяли у селі картоплю, печінку, сало та цибулю купили, і мерщій до роботи. Майже весь травень ми робили вареники виключно з печінковим паштетом. Тоді ж я опублікував у соцмережі допис, що навіть у моєму випадку цілком можливо допомагати фронту.
Читайте також: «Чотири дні в лікарні були пеклом для рідних Віки»: в Україні попрощалися із загиблою на війні письменницею Вікторією Амеліною
Людям це відгукнулось, і вони почали цікавитись реквізитами, аби підтримати нашу родину. І перші ж кошти пішли на урізноманітнення меню, ми почали ліпити вареники ще й капустою, грибами, вишнями, сиром, сливами, черешнями. Тоді почали крутити ще й млинці з цими ж начинками. До речі, все це було повністю готове до вживання. Те літо спекотним виявилось, то доводилось купувати ще й термосумки. Одна з організацій, яка займається побутовою технікою, привезла додаткову морозильну камеру, бо нашої було мало.
Додам, що спочатку було складно відправляти смаколики, бо мене мало хто знав, та й потрібно було знайти надійних та порядних волонтерів. Й з часом то все вдалось! В день відвантаження ми печемо випічку, щоби свіжою потрапила до воїнів. Встаємо близько 02−30 ночі і до праці.
«На цей момент сала від нас вже поїхало на Схід більше ніж 4 тонни, а інших смаколиків – понад 120 тисяч штук», — каже Євген
«Скуштували з побратимами ваших вареників, у нас додалось стільки сили та енергії, що за два дні звільнили три села»
— Яким тепер вже є ваше меню?
— Ой, чого тут тільки нема. Це вже згадані вареники, млинці, маковики, ватрушки з сиром, манники, намазка з салом та часником, варення, квашена капуста, котлети, пиріжки з повидлом, капустою, печінковим паштетом, грибами, ягодами… Бійцям потрібні вітаміни, тому намагаємось готувати такі страви, щоби було смачно, поживно та корисно. На цей момент сала від нас вже поїхало на Схід більше ніж 4 тонни, а інших смаколиків — понад 120 тисяч штук. Працюємо ми з дружиною, приєднуються за можливістю син та дочка, остання нині у декретній відпустці. Окрім фронту, возили їжу і в лікарні, раніше допомагали кожного тижня ще й переселенцям. Дуже вразила історія ВПО, в яких було 14 діточок, ми постійно передавали їм смаколики. Зараз сім'я мешкає у Звенигородці.
Читайте також: «Росіяни впевнені, що їх колись несправедливо образили і вони тепер мають взяти реванш»: Генрі Лайон Олді про війну в Україні
— Впевнена, що наші воїни гідно оцінили вашу працю. Як дякують вам? Можливо, якась історія зворушила до сліз?
— Перша наша подяка була від бійців, які були на Миколаївському напрямку, привезли два тільники мені, дружині — квіти та цукерки. Десантники прислали розписаний прапор 1-го батальйону. Якось передали їжу воїнам на Харківський напрямок, там була велика потреба всього, й волонтери через мінні поля якось проскочили і все довезли. Бо до того два тижні воїни їли одну вівсянку. Потім один з бійців мені подзвонив і каже: «У нас була апатія. Думали, що застрелять, то так і буде. Але скуштувавши з побратимами ваших вареників, у нас додалось стільки сили та енергії, що за два дні звільнили три села». Коли волонтери показали їм наші фото, вони були вражені, що за них дбають навіть люди на візку. Й почувши це, хіба можна опускати руки?! А грамот та подяк на папері вже не злічити. Проте для мене найцінніше — добре слово, підтримка. Це надихає працювати далі. Людей, які в мене в друзях і працюють на користь країни, то для мене вже родина.
— Раніше з кулінарією справи не мали?
— Коли холостякував, то ні. А вже з Тетяною впродовж 2013−2015 роках готували випічку на продаж. Потім ми просто так виснажились, що перестали це робити. Зараз вже легше, бо діти виросли. Тому працюємо на фронт. Нема такої роботи, яку я не можу робити. Крім одного — стояти коло плити. Тому що я керую візком обома руками. А якби мав три руки, то б і це все виконував заради ЗСУ. Українці, приєднуйтесь і ви до кулінарного фронту, щоби ситі воїни швидше вигнали окупантів з нашої землі.
Якщо хтось бажає підтримати ініціативу, ось картка для допомоги волонтеру: 5168 7554 6663 0544, PayPal [email protected]
Раніше «ФАКТИ» публікували «Ніхто не любить дивитися в очі поразці. Всі хочуть швидкої перемоги»: волонтер про реакцію мережі на відео з підривом бійців на мінному полі.
