«Я не прошу нагород, прошу лише людського ставлення», — мати бійця про його поневіряння після полону

Вся країна щиро радіє кожному обміну полоненими. Сюжети про перші хвилини на рідній землі, про зустрічі з близькими, про пекло, яке їм влаштували росіяни, неможливо дивитися без сліз.

Проте відчуття свята у тих, хто повернувся, минає швидко, оскільки на Батьківщині на них чекає друга серія випробувань. Іноді цим людям із повністю підірваним здоров'ям та скаліченою психікою доводиться стикатися з бюрократією, безвідповідальність та байдужістю. Звичайно, їх реакція на будь-яку несправедливість загострена. Звідси й депресії, і образи, і невіра в те, що їхнє життя колись налагодиться.

Мати бійця, якого обміняли кілька місяців тому, розповіла про поневіряння сина після полону. Вона представилася Оленою Павленко, відмовилася називати справжнє прізвище, місто, де живе, і номер військової частини сина, оскільки боїться, що її одкровення йому серйозно зашкодять. Проте вона вважає, що мовчати не можна.

«Ви що, не розумієте, що він там пережив?»

— Олено, ваш син добровільно пішов на фронт чи його мобілізували?

ВІДЕО ДНЯ

— Добровільно. Я підтримала його рішення, хоч розуміла, що все може погано закінчитися. Була б молодша, теж пішла б захищати Україну.

Артем три місяці тримав у облозі військкомат і все-таки домігся свого. Перед тим, як потрапити на передову, він продиктував мені позивні та контакти побратимів та командирів — усе аж до номера його автомата.

Напередодні того злощасного бою він зателефонував: «Якщо через два дні не вийду на зв'язок, починайте шукати мене». За день до цього мені наснився сон. Чітко бачила вибух біля танка, бігла до цієї величезної кулі вогню і кричала: «Там мій син». Виявилося, що все так і відбувалося. Їхній танк підірвали.

Почекавши два дні, ми почали дзвонити до Артема. На жаль, він був поза зоною доступу. Потім пролунав дзвінок із телефону його командира (лише мобільний цього офіцера там «ловив»). Артем повідомив, що їх кілька осіб, вони живі, забрели в тил росіян, бачать їхні окопи. Вони дали свої координати.

Ми набрали замполіта частини. Він сказав: «Ми проїхали туди, всіх забрали», їх не бачили. Мій другий син Мишко запитав: «Ви рятуватимете їх? В нас же є координати». — «А що я можу зробити? Я людина маленька». У військкоматі мені теж сказали, що нічим не можуть допомогти. А ось у СБУ поставилися чудово. По їхній лінії дали добро, щоб спробувати витягнути хлопців. Але не встигли, як кажуть.

Загалом вони провели кілька діб без їжі та води. До того ж у них були поранені. Коли повернулися до цього танка, який обгорів, там їх і взяли.

Звичайно, з того часу я думала тільки про Артема. Засинала під ранок. Що цікаво, у мене постійно близько часу ночі починало шалено битися серце і горіти щоки. Було відчуття, що він зі мною розмовляє. Не можу пояснити цей зв'язок, але я його відчувала. Своєю чергою розповідала йому, як ми живемо, що в нас відбувається, як борюся за нього, як звертаюся до всіх інстанцій. Запевняла, що у нас все нормально, хоч наше місто постійно атакують. Ще ставила йому захист — подумки замотувала в енергетичний кокон, щоб ніхто з ним нічого не зробив. Вірила, що його не зламає жодна мерзота.

До церкви не ходила, одразу скажу. Молилася сама, як умію. А другий син, коли лягав спати, тримав у руках іконку Божої Матері та просив, щоб його сила пішла до Артема. А Артем, виявляється, саме в той час читав молитви за нас.

Дуже довго ми не знали, де він. Йому лише раз дали зателефонувати, коли вони були у колонії на окупованій території. Сказав, що, найімовірніше, їх повезуть у рашку. Невдовзі зрозуміла, що він уже там.

Читайте також: «На вечерю давали „делікатес“ — немите варені шкірки від картоплі, перемішані з якоюсь незрозумілою рибою»: розповідь про перебування у полоні

— Як ви не з'їхали з глузду?

— Рятувала творчість. Багато малювала, щось в'язала. Якби нічим не займалася, напевно, збожеволіла. Мене дуже підтримували син, батько, друзі. Я вірила, що Артем повернеться.

Щоправда, перші два місяці провела як у тумані. Нічого не пам'ятаю. Про себе взагалі не думала. Потім, коли прийшла до тями, почалися проблеми зі шкірою. Незрозуміло що, навіть до онколога ходила.

Мені постійно снився сон, що я купую Артему літній одяг. Дивно, але так і вийшло.

У день, коли їх міняли, мене почало трясти з самого ранку. Хоча навіть натяків ні від кого не було. На початку одинадцятої ночі зателефонували з координаційного штабу з обміну полоненими. До речі, я їм дуже вдячна за психологічну підтримку, там для таких, як я, знаходять потрібні слова.

Я була у навушниках, поки їх відключала, дзвінки припинилися. Почувши, що дзвонять Мишкові, сказала: «Це новина про Артема». Коли до нас дійшло, що його обміняли, у мене сталася справжня істерика. До цього не дозволяла собі плакати. Тримала себе в руках, бо вважала, що Артему від цього буде гірше, адже ми маємо дуже сильний ментальний зв'язок. І ось дамбу прорвало — ринули сльози, які накопичилися за ці два з половиною роки. За кілька хвилин зателефонували хлопці із СБУ та привітали мене.

Ми дуже чекали на дзвінок від Артема. Але він набрав нас лише рано-вранці, бо через ці жахливі тортури забув мій номер.

Тут же до нього поїхали. Звичайно, відчуття неможливо передати. Коли обійняла його, мені стало соромно, що я за цей час трохи погладшала, оскільки заїдала стрес солодким. У нього був хребет, як у динозаврика. Зріст зменшився на чотири сантиметри. Ноги тонші за руки Мишка. Проте так міцно мене обійняв, що подумала: Боже, звідки в нього така сила?

Напевно, він вижив завдяки силі духу, його англійському гумору та величезному бажанню повернутися до улюбленої України. Мені він не розповідає, через що пройшов. Щось дізнаюся від інших або коли він проговориться. І то волосся дибки стає. Взагалі неможливо осягнути розумом. Не кожному дано таке пережити, якщо на те вже пішло.

Мені подруга сказала, що сильна мати має сильних дітей. Я виховувала синів одна. Дуже ними пишаюся.

— І ось після цього щастя настав наступний етап — лікування, реабілітація, відновлення документів. Ви кажете, що таких складнощів не очікували.

— До такого не можна бути готовим. Хоча хочу сказати, що вдячна державі, бо вона все зробила, щоб витягти Артема. Він не провів там двадцять років, його зустріли дуже добре, проблем з виплатами — зарплата, компенсації й т.д. — не було взагалі. У мене немає претензій до наших вищих органів, бо куди тільки не дзвонила, скрізь вислуховували та підтримували. Реабілітація в санаторії — теж жодних питань.

А далі розпочалося. В обласному шпиталі взагалі не відреагували, що у нього кров у сечі. ВЛК написала, що він здоровий, що частина хвороб пов'язана із захистом Батьківщини, а частина — ні. Звісно, ми обурилися. Ви що, не бачите, який він? Не знаєте, що він там пережив?

Так, він не поранений, зовні начебто все нормально. Посивів, схуд, від життя відстав на два роки й здичавів — то таке діло. Але всередині не лишилося нічого живого. Загалом жодного органу здорового. У людей похилого віку немає таких букетів. Він був здоровий до того. Невеликий сколіоз, як у всіх нас, та проблеми з носовою перегородкою — погано запахи відчував. Тепер узагалі не відчуває. Зір впав, хоча був ідеальний. Хребет весь у протрузіях, диски змістилися, бо струмом катували. Все погроблено — голова, нутрощі, коліна, суглоби. Не знаю, чи будуть у мене онуки після цього. Нещодавно пухлину знайшли, слава Богу, доброякісну. І ви пишете, що він здоровий?

Так, він залишився живим. Але це не означає, що він готовий далі воювати. Так, пощастило, що не отримав інсульту після тортур, як трапилося з його товаришем два роки тому. Пощастило, що не вбили. Адже для андрофагів, які населяють цю країну, мучити людей насолода. Вони справжні садисти. Я так росію ненавиджу, що всім своїм нащадкам на десять поколінь заповім, щоб трималися якомога далі від них. Не чекала від себе такої ненависті, хоча дуже врівноважена людина у житті.

«Я боролася і борюся за свою дитину, як звір якийсь»

— Завдяки добрим людям Артема вдалося полікувати у шпиталі нашого міста, — продовжує мати бійця. — Там його добре обстежили. Ще купа болячок додалася.

А потім треба було їхати до частини, щоб взяти направлення на лікування до столичного профільного інституту та попросити відпустку. Це десь 500 кілометрів, якщо не більше. Поїхав туди. Не дали ані направлення, ані відпустки. Хоча я читала, що після полону мають її дати.

«Чесно кажучи, я уявляла, що до людей, які пережили жахи полону, мають якось інакше ставитися. Чому треба всього домагатися?» — обурюється мати колишнього військовополоненого

Читайте також: «Ніхто не виявляв під час війн більшої жорстокості та садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров

— Тобто «повертайся на фронт»?

— Так. Ти ж здоровий. Хоча й місяця не минуло. Лише після того, як я зателефонувала на гарячу лінію Кабміну, йому дали відпустку на 15 днів, половину з них він провів у частині.

Місце в інституті за цей час уже зайняли. Він повернувся додому, став у місцевому ТЦК на облік. Коли зателефонували волонтери (дякую їм за все), що з'явилося місце в інституті й треба поспішити, пішов у ТЦК за направленням. Там почув: «Ми не можемо до цього інституту дати направлення. Даємо лише до обласних лікарень». Він пішов. Нічого не став доводити.

Тобто частина не може дати направлення до цього інституту, бо він перебуває у відпустці: «Це має ТЦК давати». А у ТЦК ніхто нікому не потрібний. Хоча у відділі, який займається полоненими, працюють два чудові співробітники, які у всьому мені допомагали. І досі допомагають, якщо виникають якісь питання.

Взагалі, відфутболювали його сюди-туди, в результаті посилилися всі його болячки.

Артем все одно потрапив до цього інституту. Направлення дав сімейний лікар. Виявляється, так можна. Важко було підказати?

Поки він у частині чекав відпустки, написав усі рапорти — про відновлення військового квитка, про втрачене в бою озброєння та майно. Вже перебуваючи на лікуванні, дізнався, що рапорти загублені. Хоча він бачив, що їх поклали до пошти й повезли? Це недбалість, дебілізм, байдужість чи спеціально все влаштували? Помста за те, що він вижив і може розповісти щось не те? Нічого не стверджую, це моє особисте припущення. Але як це все пояснити? Варіантів багато може бути, самі розумієте. Його першого звільнили із тих, з ким він тоді в полон потрапив. Може, бояться, що правда про той бій випливе назовні?

Кажуть: «Приїжджай, пиши нові рапорти». Але навіщо хворій людині їхати на величезну відстань, якщо працює система «Армія+», яка, як стверджують, створена для перемоги над бюрократією? Чому у ХХI столітті, щоб написати заяву на відпустку, треба витратити кілька днів? Якщо не приїдеш, отримаєш СЗЧ. Чому ганяють туди-сюди? Як можна втратити документи? Чому у частині таке ставлення до солдатів?

Він, звісно, не поїде. Я найняла адвоката.

— Навіщо?

— Щоб усі ці питання вирішити без поїздки, електронкою, як інші хлопці робили.

Наступний момент. Мені довелося ще раз дзвонити на гарячу лінію Кабміну та скаржитися, що не відновили військовий квиток, що не готове посвідчення УБД та немає акта розслідування. Мали провести розслідування того випадку. Тобто зафіксувати, хто загинув, хто потрапив у полон, яка техніка та озброєння зникли внаслідок того бою, та скласти акт.

«Мені довелося дзвонити на гарячу лінію Кабміну та скаржитися, що не відновили військовий квиток, що не готове посвідчення УБД та немає акту розслідування», — розповіла співрозмовниця «ФАКТІВ» про бюрократію у військовій частині

Читайте також: Чи достойні ви того, що виборює вам кожен день українська армія: військовий про ставлення влади та суспільства до захисників

— Хто проводить таке розслідування?

— Частина. Досить швидко після дзвінка акт розслідування надіслали на ім'я Артема до військкомату. УБД начебто зроблять, хоч невідомо коли.

— Артем, напевно, спілкується з хлопцями з інших підрозділів. Така ситуація типова? Скрізь таке?

— Не знаю. З тих, з ким він звільнився, тільки в нього така безпросвітність, схоже. Хоча кажуть, що після попередніх обмінів таке теж було.

Чому не хотіли давати відпустку? Чому дають лише п'ятнадцять днів, якщо він повернувся з полону? Чому немає нормальної повноцінної реабілітації? Як за двадцять один день у санаторії можна відновити здоров'я після таких тортур? Чому треба скрізь дзвонити, щоби хтось десь поворушився? Оце обурює до глибини душі. Так, скрізь є небайдужі люди. Але ви не уявляєте, скільки байдужих.

У Артема нервова система зірвана. Постійні образи та спалахи гніву: «Ви мене не розумієте». Він має рацію. Ані працівникам ТЦК, ані офіцерам у частині, ані лікарям на ВЛК — та всім, власне, взагалі не зрозуміти, якою людина повертається з полону. Йому психологи не допомогли. Тому що їм страшно слухати його. Зараз він трохи заспокоївся, бо вдалося потрапити на лікування.

Чесно кажучи, я уявляла, що до людей, які пережили жахи полону, мають якось інакше ставитися. Чому треба всього домагатися? Я боролася і борюся за свою дитину, як звір якийсь. Інакше ніяк. Я стільки пережила за цей час. У мене тепер очі завжди на мокрому місці. Плачу з кожного приводу.

Людина не винна, що потрапила в полон. Це подвиг — вижити після тих тортур. Я не прошу нагород, нічого не прошу надприродного. Прошу лише розуміння та людського ставлення до таких людей.