© Національний художній музей України
Мирослава Макаревич
Національний художній музей України (NAMU), наш музейний форпост, відзначає в жовтні цього року своє 125-річчя. Один із найбільших і найстаріших музеїв України, побудований одним із найулюбленіших киянами архітекторів Владиславом Городецьким, волею долі через своє розташування (поряд із урядовим кварталом) завжди опиняється в епіцентрі політичних подій. Тільки за часів відновленої Незалежності музей тричі терміново знімав і ховав свою колекцію: під час Помаранчевої революції, Революції Гідності й у перші дні повномасштабної війни Росії проти України.
Напередодні відзначання ювілею та унікальної ЗD-виставки портрету 1925 року, що відкриється 10 жовтня, ZN.UA зустрілося з генеральною директоркою NAMU, мистецтвознавицею Юлією Литвинець, яка віддано служить музею понад 20 років.
Національний художній музей України
— Юліє, Національний художній музей України під час повномасштабного вторгнення відчинив двері для широкого загалу лише влітку 2023 року. До того музей відвідували виключно іноземні делегації, що цікавилися, як функціонує такий заклад під час війни. Отже, через специфіку розташування та глобальну ситуацію ви активніші за кордоном, ніж удома.
— Так і є, наша виставкова діяльність нині більше зосереджена за кордоном. Звісно, ми організовуємо певні невеликі проєкти безпосередньо в музеї. Коли працюють виставки, відкриваємо службовий вхід для відвідувачів, що дуже непросто з погляду організації за теперішніх умов. Центральний вхід досі на реконструкції, в музеї тривають реставраційні роботи.
— На якому етапі вони зараз?
— Варто наголосити, що це перші реставраційні роботи за весь час існування музею. Однак ці плани були відкориговані повномасштабною війною. Через різні побоювання воєнного часу продовжуємо реставрацію всередині музею. Зокрема повністю відреставрували, відремонтували й оновили обладнання в одному з фондосховищ. Це зробили завдяки коштам британської фірми Thames & Hudson та фонду ALIPH, який фінансує музеї на території країн, де ведуться бойові дії. Цей фонд більше зосереджений на збереженні рухомих пам’яток, але з огляду на нашу визначну архітектуру й те, що насправді сходи музею — не просто сходи, а під ними є приміщення, а під цими приміщеннями — ще приміщення (усміхається), ми отримали грант. Реставрація триває, сподіваюся, що Міністерство культури теж підключиться та підтримає нас. Плануємо до кінця 2024 року або на початку наступного відкрити центральний вхід.
— Як реставрація враховує моменти безбар’єрності?
— Наш великий проєкт реставрації містить цей складник. У нас будуть пандуси, ліфт, розширені сходи з боку вулиці Грушевського. А за скульптурою лева з боку Музейного провулку розміщуватиметься платформа, що підніматиме маломобільних людей. Через війну ми загальмували з цими процесами, але віримо, що незабаром зможемо все завершити.
— В одному з інтерв’ю на початку великої війни ви наголошували, що в роботі у воєнний час зосередилися на збереженні колекції, колективу, будівлі. Триває третій рік повномасштабної війни, будь ласка, прокоментуйте, чи залишилися пріоритети тими самими?
— Абсолютно тими самими. Й зрозуміло, що кожен із цих напрямів охоплює багато різних сенсів. Колекція музею зберігається там, де потрібно, а її частина мандрує світом, виконуючи серйозну культурно-дипломатичну місію. Людей зберегли. Зі 46 науковців через різні обставини звільнилися одиниці, пʼятеро осіб. Ми продовжуємо видавати щорічний науковий журнал нашого музею. Це важлива історія для музейної науки, бо вона об’єднує й колектив, і колекціонерів, і колекцію, і професійну спільноту. А ще під час війни ми започаткували серію невеликих видань. Безпосередньо зараз друкується видання, присвячене твору «Благовіщення» Олександра Мурашка, авторкою є Дар’я Добріян.
— ZN.UA пів року тому вже писало про виставку «В епіцентрі бурі: модернізм в Україні 1900–1930-х років», що вже третій рік поспіль мандрує світом. Із великим успіхом цей проєкт уже відбувся в Національному музеї Тиссена-Борнеміси в Мадриді (Іспанія), в музеї Людвіга в Кельні (Німеччина), в залах Королівських музеїв образотворчого мистецтва Бельгії в Брюсселі, у віденському палаці Бельведер. Де виставка зараз? Які маршрути будуть наступними?
— Твори українського мистецтва вперше подолали відстань у майже чотири тисячі кілометрів від Києва не лише для того, щоб представити наше потужне мистецтво, а й щоб уберегтися від російських варварів. Наразі виставку розділено на дві частини. Та, що присвячена українському модерну, вже згортається у столиці Словаччини — Братиславі. Інша частина представлена в Лондоні, в Royal Academy. Вона ще триватиме у жовтні.
Цей наш великий проєкт виконав свою місію в Європі. А далі буде трохи переформатований і презентуватиметься в Австралії та Японії.
Твори, як і люди, втомлюються й старіють, тому мають трохи «перепочити» після двох років інтенсивного експонування. Тож ми плануємо зробити невелику виставку цих знакових творів у найбезпечніших наших приміщеннях. Виставку буде присвячено модерну. Хочу похвалитися, що в Словаччині до нашої колекції доєднався відомий твір Івана М’ясоєдова «Аргонавти», який знайшли й викупили наші друзі-меценати Акордбанк. Отже, мріємо належно презентувати цей шедевр у ювілейний рік музею.
— Розкажіть, будь ласка, про унікальну виставку портретів, яку готує музей у ювілейному жовтні.
— У музеї 8–9 жовтня проходить наукова конференція, присвячена історії та колекції музею, людям, які працювали тут протягом 125 років. 10 жовтня буде презентовано віртуальну виставку українського портрету, над якою ми довго та ретельно працювали. Наголошую, це буде саме віртуальна виставка: завдяки новітнім технологіям, VR-маскам ми зможемо перенестися в зали музею сто років тому, оглянути експозицію, представлену в 1925–1926 роках. Кожен портрет можна буде роздивитися на сенсорному екрані, а через QR-коди отримати повну інформацію про майже всі твори. Цій виставці передував ґрунтовний підготовчий процес: віднайдення всіх зображень, ідентифікація, дослідження.
Мене особисто вразила історія цілих українських родів, що постає через портрети представників різних поколінь протягом століть. Це справжня історія української держави в обличчях. Цікава ідея, яку варто додумати, дослідити та розгорнути в проєкт.
— Нині все, що пов’язано з Україною, українською культурою зокрема, перебуває в зоні високої небезпеки. NAMU як столичний заклад захищеніший. Однак за 125-річну історію цей музей пережив багато різного роду потрясінь, зазіхань, пограбувань…
— Втраченими ми вважаємо твори, вилучені у 1920-ті роки, які потрапили у так званий Гохран; це й продажі за кордон для поповнення радянської казни в 1920–1930-х; це й виставки в Росії, з яких твори не поверталися.
Частково було ідентифіковано твори, вивезені з музею під час Другої світової війни та перелічені в листі доктора Розкампа (архів документів Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга), який зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Як відомо, твори поверталися до України через Росію…
Я розумію, не факт, що за мого життя ми доб’ємося того, щоб нам ці твори повернули. Але сам момент ідентифікації й оприлюднення є підтвердженням нашого права власності на втрачені Україною твори мистецтва. Тому ми з командою так відстоюємо кожен твір, кожне зображення, кожну стару фотографію, бо вони є підтвердженням нашого права власності.
І якщо говорити в кількісних показниках, обсяг того, що ми втратили, дуже великий. Я не беруся навіть сказати, скільки це тисяч експонатів. Ця інформація зводиться на рівні держави.
Ми розуміємо — міжнародне право зараз абсолютно не працює. Небайдужі музейники роблять свою справу, вони збирають цю інформацію по крихітках і оприлюднюють її. Тому наш музей є найактивнішим учасником процесу оцифровування всіх творів до загального музейного реєстру.
— Для всіх нас дуже важливо писати саме позитивні сценарії. Отже, ваші мрії, мрії щодо музею на найближчі роки?
— Вірю в нашу Перемогу! І я їду відбирати, справедливо повертати наші твори — список вкрадених творів веду й вірю в їх повернення.
Хочу завершити реставрацію музею. Рано чи пізно я піду з цієї посади, то щоб принаймні після мене не залишилося багато недороблених справ.
І мені б дуже хотілося, щоб Міністерство культури на всіх рівнях своїх департаментів, відділів усе ж таки якісно комунікувало з інституціями своєї сфери відповідальності. Щоб усі поважали й цінували час і працю одне одного.
