П’ять днів шлюбного життя та три роки шість місяців очікування 29.08.2025 09:00 Укрінформ Звільнений з неволі Владислав Брит не мав жодних відомостей про місцезнаходження дружини, події в Україні чи наявність житла
Юлія та Владислав, хоча й знали одне одного багато років, як офіційне подружжя встигли провести разом лише п’ять діб: узяли шлюб 30 грудня 2021 року, а вже 5 січня 2022-го чоловік як учасник АТО вирушив до побратимів на схід країни.
Наступного дня після початку повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, старший солдат 57-ї окремої мотопіхотної бригади Владислав Брит опинився у полоні на Луганщині. Перебував у неволі три роки та шість місяців (майже без одного дня). Повернувся на батьківщину під час обміну 24 серпня 2025 року. Весь цей період він не мав уявлення про долю дружини, події в Україні чи власні перспективи.
Історію їхніх стосунків та свій досвід очікування чоловіка Юлія Брит розкрила у розмові з Укрінформом.
ДОВІДАЛАСЯ ПРО ПОЛОНЕННЯ ЧОЛОВІКА ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ
— Їхня група з 17 бійців потрапила у полон. Я знала про це відразу, адже окупанти встигли показати відео з ними на своїх телеканалах. Двоє з цього загону, на жаль, опинилися у переліку загиблих після авіакатастрофи ІЛ-76 у січні 2024 року. Решту повернули. Владислав став останнім із групи, кого звільнили, – розповідає жінка.
Подружжя походить з Каховки – міста на тимчасово окупованому лівому березі Херсонщини. Юлія провела півроку під окупацією, після чого з великими труднощами, за її словами, вибралася на підконтрольну територію.
— Наша родина – це ми двоє. Батьків уже немає, у Владислава залишилися сестри – рідна, яка перебуває у Польщі, та двоюрідна. Більше нікого з близьких у нас немає.
Після евакуації Юлія оселилася у Коростені, де працює у дошкільному закладі та долучається до волонтерської діяльності Центру життєстійкости при Товаристві Червоного Хреста України.
— Чи знаєте ви, що означає півроку під окупацією? Це постійна боротьба за власне життя та життя близьких у повній невизначеності. Тоді ще не існувало чіткого розуміння процедур пов’язаних з полоном чи зникненням безвісти. Не було інформації про Координаційний штаб. Мені довелося вчитися всьому самостійно. До повномасштабної війни його служба залишалася його справою, я ніколи не вникала в деталі. Але коли він опинився у полоні, я усвідомила: допомогти йому може лише я.
Протягом усіх цих років Юлія брала участь у мирних ініціативах на підтримку полонених, співпрацювала з громадськими організаціями, організувала волонтерську групу у Коростені для допомоги родинам зниклих та полонених.
— Після обміну 14 серпня я засмутилась, адже Владислава не було у списках. Через тиждень з’явилась інформація про новий обмін. Я вирішила поїхати та взяла з собою жінок із родин зниклих, щоб вони побачили процес (перед цим вони пройшли консультації з психологом). Коли до Чернігова залишалося близько 50-60 км, мені повідомили про скасування обміну. Та ми все ж вирішили залишитися у місті. У суботу я звернулася до відповідальних осіб з питанням щодо обміну. Відповіли, що поки невідомо, але виїжджати з Чернігова не варто. Незабаром після цього надійшло підтвердження про обмін 24 серпня, – розповідає Юлія.
Вони прибули до лікарні, куди доставляють звільнених із полону. Раптом у Юлії перестав працювати телефон із завантаженим додатком «Дія», де був доступ до особистого кабінету Координаційного штабу.
ВЛАДИСЛАВ НЕ ОЧІКУВАВ ЗУСТРІЧІ
— Сиджу на лавці, бачу повідомлення від жінок, чиї чоловіки перебували у тій самій колонії: «Мого звільнили», «Мого повернули». З сумом подумала: знову минає… Та вирішила спробувати увійти до кабінету з іншого пристрою. Спробувала десяток разів – нарешті вдалося. Побачила статус «звільнений з полону». Далі – все як у тумані. Пам’ятаю, як мені давали нашатир, воду, ліки. Потім зібралися журналісти – я повторювала те саме, що казала останні три з половиною роки, бо інших слів не знаходилося. Хвилювало лише одне: де автобуси. Підійшла з одного боку, але їх направили іншим шляхом. Коли я спробувала пройти, мене зупинили. Проте знайомі, які знають мене давно, сказали: «Пропустіть, нехай чоловік побачить її», – згадує жінка.
Пізніше Владислав розповів, що намагався подзвонити відразу після обміну, але телефон був недоступний.
— Влад мені сказав: «Їду і думаю – ти залишилася у Каховці, в мене тут нікого немає». Ви б бачили його реакцію, коли він мене побачив! Він цього зовсім не очікував. Я спеціально приїхала у футболці з його фото. Нам дали кілька хвилин наодинці. Він промовив: «Боже, я вже думав, що ти зникла, що залишився самотнім». Потім запитав: «То все добре, але де ми тепер житимемо?». Я відповіла: «У Коростені».
Він нічого не знав: ні про ситуацію в Україні, ні про те, чи чекає на нього хтось. Владислав припускав, що дружині, як тендітній жінці, не вдалося б виїхати з окупації без допомоги.
Пізніше йому розповіли про волонтерську діяльність Юлії, створення групи підтримки та інші ініціативи. Він був здивований…
— Мене зворушили слова Влада: «Тільки не кидай ці родини, ти ж розумієш, як це для них важливо…».
Я впізнала його – ті самі очі, усмішка. Він завжди був струнким, але зараз схуд ще більше. Змінився – переосмислив життєві пріоритети, – ділиться Юлія.
ЖОДНОГО ЛИСТА НЕ ДІСТАВ
До грудня 2024 року Владислава утримували у колонії №36 на Луганщині.
— Майже три роки я точно знала про його місцезнаходження, отримуючи інформацію. Коли їх почали перевозити з Луганщини, стало страшно. Але через місяць я дізналась, що його перевели до колонії у Кемеровській області (Росія).
Хоча Юлія надсилала чоловікові численні листи, жодного з них він не отримав, незважаючи на заяви російського омбудсмена про налагоджену листування.
Жінка підкреслила, що протягом усіх років її підтримували мешканці та влада Коростеня.
— Вони ніколи не бачили Влада, але вірили в його повернення, – каже Юлія.
«Владислав Брит. Він досі не знає, де тепер його дім! Але Коростенська громада понад три роки чекала на нього разом з його відданою дружиною Юлією Брит! З Днем Незалежності, незламна родино!» – написав у Facebook мер Коростеня Володимир Москаленко, опублікувавши відео зустрічі подружжя.
У Коростені вони мають власне житло – Юлія придбала будинок за кошти, які надходили Владиславу. Ремонт майже завершений – залишилося вкласти підлогу та облаштувати стелю.
— Мені подобається Коростень – мене тут прийняли, ніколи не ображали. Місцева влада допомагає реалізовувати проекти на підтримку полонених та зниклих. Знаю, що не скрізь таке можливе. У нас є підтримка, – каже Юлія.
Після возз’єднання з чоловіком жінка опублікувала у Facebook: «Понад три роки я жила у тиші… без розмов, без повідомлень, без простого «як справи?». Кожен день був боротьбою зі страхом, очікуванням та молитвою за нього. Полон відібрав у нас час, спільні моменти й найцінніше – можливість бути поруч. Мій шлях був довгим і болючим, але він вартий того, щоб знову чути: «Я тут. Я з тобою»».
Ірина Староселець
Фото та відео з Facebook-сторінки Юлії Брит
АТО Обмін Військові Полонені Каховка Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
