«Літаємо низько і швидко»: як працюють військові вертолітники

«Літаємо низько і швидко»: як працюють військові вертолітники Репортаж 29.01.2024 13:55 Укрінформ Кореспонденти Укрінформу поспілкувалися з пілотами 11-ї окремої бригади армійської авіації «Херсон»

Гелікоптери – «сталеві птахи», що є частиною Сухопутних військ. Із 2014 року екіпажі виконують завдання на фронті: допомагають евакуйовувати поранених, ведуть вогонь, підтримуючи наземні підрозділи, реалізовують надскладні операції, висаджуючи спецпризначенців у містах, які оточили росіяни.

У день нашої зустрічі авіатори планували здійснити навчальні польоти. Бойові Мі вже були готові знятися в небо, аж раптом пілоти отримали сповіщення – зафіксовано зліт ворожої авіації. Піднімати техніку за таких умов вкрай ризиковано, виліт довелося відкласти.

Проте поки тривала повітряна тривога, у нас з'явилась можливість поговорити з військовими.

ДІМ, ЯКИЙ ЗАЛИШИВСЯ У СПОГАДАХ

32-річний Кирило, пілот та речник бригади, розповів про роботу підрозділу на Запорізькому напрямку. Фронт тепер більш статичний, і авіаторам доводиться працювати у дуже складних умовах.

— Перші дні повномасштабного вторгнення – березень 2022 року – ми працювали переважно з горизонтального польоту. Тобто ти бачиш обличчя ворога, техніку. А тепер фронт – інший, і ми виконуємо більш ризиковані завдання, підтримуємо наших військових, – розповідає пілот.

Кирило

Не є таємницею, що українські авіатори потребують більш сучасного парку вертольотів і зброї нових поколінь, яка могла б працювати по техніці противника з більшої відстані. Військові запевняють: тоді б завдання виконували значно ефективніше.

Війна застала Кирила в Києві: разом з побратимами він перебував у Борисполі.

— 24 лютого близько 10-ї ранку я літав на Гостомель, коли там вже сиділи ворожі солдати, висадка десанту ворога була, – згадує.

Він народився та виріс в Луганській області, в містечку, яке розташоване за 5 км від кордону з РФ. Нині каже, що не має дому з 2014 року. За час окупації Луганщини, майже десять років, чоловік багато разів згадував дім. Колись хотів би повернутись і подивитись, як там все змінилося.

МІСІЯ «МАРІУПОЛЬ»

За майже два роки повномасштабної війни на рахунку Кирила – багато виконаних бойових завдань. Його бригада знищувала колони російських військових.

— Метрів 200–500 до них було. Я дійсно бачив обличчя ворога. Нічого не відчував, коли випускав ракети. Це ж не я прийшов до них. Я захищаю свій дім, який у мене вже забрали в 2014 році і от прийшли забирати знов. Я їх не кликав, – говорить Кирило.

Серед виконаних завдань пілота є таке, яке він називає не надскладним, а надризикованим: треба було доставити десант у Маріуполь, який оточили росіяни.

— Будь-яке завдання, що виконує військовий, – ризиковане, а надризикованим була місія «Маріуполь». Коли ти виконуєш завдання в смузі відповідальності своїх військ, як щось станеться – тобі зможуть допомогти. А в Маріуполі в ліпшому разі – полон, в гіршому – смерть, і невідомо, чи потрапить твоє тіло додому. Морально, психологічно було тяжко, – розповідає пілот.

Перш ніж сісти за штурвал своєї «бойової пташки», він тоді мав чотири години на відпочинок. Але напруга зашкалювала, і відпочити не вийшло. Пілот намагався зрозуміти, як діяти: чи треба комусь віддати на зберігання свої документи, чи варто перекинути зі своєї картки гроші на картку дружини, яка нічого не знала про це завдання…

— Льотний склад дуже забобонний, – Кирило усміхається, але для нього це – не жарт.

Під час розмови він ніби повернувся в той день. Вони з напарником знали, де перетинатимуть лінію бойового зіткнення, і коли це сталося, напруження ще зросло.

— Потім, коли побачив хлопців, які нас зустрічали, то було відчуття, ніби в дитинстві ти отримав подарунок, якого дуже сильно хотів. Ми доставили людей – пів справи зроблено, залишалося повернутись. Коли ми досягли підконтрольної Україні території, в мене все тіло почало боліти. Нерви, – згадує боєць.

ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ В НЕБІ

Планувалося, що в день нашої роботи з авіаційною бригадою пілот на ім'я Олексій буде виконувати тренувальний політ на Мі-8. Разом з вертолітником ми підійшли до його бойової машини і напросились всередину.

— Називаю її «Ластівка». До цього типу техніки я дуже прив'язаний. Це перший вертоліт, в якому ще дитиною вперше літав. Він удосконалюється з часом, а я старшаю. Машини для нас живі, рідні. Перед кожним польотом з вертольотом можна поговорити, попросити, щоб він не підвів, а після польоту треба обов'язково подякувати, погладити, – говорить Олексій.

Олексій

Він підтверджує слова Кирила про забобонність авіаторів. Зазначає, що фотографуватись перед бойовим вильотом – зась. Не можна говорити «останній». А якщо треба підпис поставити десь, то лише синім чорнилом.

Олексій мріяв про небо з дитинства. Його батько працював у цивільній авіації, родина жила в авіамістечку, і хлопець часто бував на аеродромі.

— Я мріяв стати цивільним пілотом, мріяв про різні перевезення, що буде біла сорочка, чорна краватка, блакитний костюм, – розповідає пілот.

Закінчив льотний коледж, але в ті роки роботи не було, і йому запропонували піти до армії, стати військовим пілотом.

— Погодився. З 1999 року я в цій професії. 20 січня було 25 років. Якби не війна, то провели б на пенсію, – жартує.

24 лютого 2022 року близько 3-ї ранку, коли пролунали перші вибухи, Олексій разом з іншими військовими перебував у частині в Херсоні.

— Усе робилось після тривоги: світломаскування, збирання речей, все те, чого нас навчали. Близько чотирьох «калібрів» прилетіло по нашій частині та розірвалось на аеродромі. Адреналін шкалив. Діяли за командою. Все, що можна було, рятували. Бачили ворожі вертольоти, які працювали по Херсону. Бачили колони, які виїжджали на трасу Херсон – Миколаїв. Відчуття такі… не дуже, – згадує він.

— З чим їх можна порівняти? – питаю.

— Ні з чим. Спочатку таке холодне заціпеніння: хтось каже – «окропом ошпарило», але тут наче дуже холодною водою облили. Ти якийсь час стоїш, і нічого в голову не йде. А потім вмикається – і дієш на автоматі. Дуже тяжко було родину переконати сісти в машину і виїхати. До цивільних не доходило, що це все – серйозно, – відповідає.

ІНША ВІЙНА

Олексій каже, що пам'ятає всі свої бойові завдання. Але на питання, якою знищеною ціллю пишається, говорить, що немає цілей, є виконані завдання.

Він пригадав, як свого часу потрапив до Демократичної Республіки Конго, де з іншими пілотами виконували миротворчу місію.

— Там теж були бойові вильоти, але це була одна війна. Коли повернувся в 2014 році в Україну – це зовсім інша. Ти швидко перелаштовуєшся і виконуєш завдання, але з поправкою на те, що це в рідній твоїй країні відбувається, воюють твої побратими, і ти захищаєш Батьківщину. У це слово вкладаєш все: здоров'я і життя дітей, рідних, батька, матері, сусідів, всіх українців. Хочу, щоб наша країна була країною щасливих людей. І заради цього воюю, – каже.

У 2014 році армійську авіацію залучали здебільшого для перевезення вантажів, боєприпасів, поранених та загиблих побратимів. Сидячи разом з нами всередині Мі-8, Олексій згадав, як тоді, в 2014-му, вантажна кабіна бойової машини була набита бійцями. У когось з хлопців не було руки, у когось – ноги, підлога гелікоптера – буквально залита кров'ю.

— Такі часи, я передати навіть не можу. Але злітали, гнали машину, передавали далі поранених, а самі ще не могли відійти від того всього. Хотілось вийти десь у лісі й викричатися. Дуже тяжко… Пригадую і знову ніби через себе пропускаю. Сьогодні ці всі завдання продовжуються, але вони стали більш складні, – каже пілот.

Якщо в перші дні повномасштабного вторгнення екіпажі знищували та розстрілювали ворожі колони, то тепер це, на жаль, неможливо. Авіатор пояснює, що ворог зовсім не дурний: за цей час і війська підтягнув, і «прикрився», і навчився. Проте, на думку Олексія, будь-яке завдання можна виконати, просто до деяких треба ліпше підготуватись.

— Кожен виліт може бути в один кінець, кожен. Але якщо ти живий, то в тебе є янгол-охоронець, ти гарно готуєшся, тобі допомагають, і ти потрібен. Тобто це означає, що наша місія ще не закінчена, – зазначив він.

ПРОЛЕТІТИ МІЖ КУЛЯМИ

Завданням, як-то кажуть, «із зірочкою» він називає операцію з умовною назвою «Острів Зміїний».

Екіпаж мав нанести ураження по ворожих позиціях та висадити наших спецпризначенців.

— Ми вдарили ракетами по острову, зайшли на майданчик поруч, висадили спецпризначенців. Тоді буквально перед лобовим склом вже йшов бій. Кулі літали. Ти розумієш, наскільки це було небезпечно і чим все могло закінчитися, коли бачиш загиблих побратимів. Але в той момент ти просто працюєш. У тебе є завдання, від тебе чекають і ти намагаєшся зробити все максимально точно, правильно і за короткий термін, – розповідає Олексій.

Ворог намагався «впіймати» українських військових. Під час обстрілу важке поранення в руку отримав один з бійців. Ременем від автомата він перетягнув руку, потім військові, що були поруч, наклали турнікети, вкололи знеболювальне. Екіпаж Олексія тоді летів на інший майданчик, аж раптом по рації почули про пораненого побратима і вирішили повернутись за ним.

— Нам кілька хвилин було летіти. Між обстрілами примудрились сісти, забрати Богданчика і полетіли на Одесу. Ми летіли з такою швидкістю, що в ТТХ вертоліта цієї цифри немає. Техніка не підвела. Хлопця доставили вчасно. Лікарі сказали тоді, що відновлять, – згадує.

— Рахували колись, скільки врятували побратимів? – запитую.

— Ніколи, але обличчя їхні пам'ятаю… Це такий стан… Не знаю, як це передати. Стаєш рідним чи близьким на рівні якоїсь підсвідомості. Ніби клітини одного організму, – відповідає.

— Думаю, вам, на жаль, доводилось бачити, як ворог підбиває гелікоптер, в якому ваші побратими. Як потім перебороти себе, як змусити себе сісти за штурвал?

— Наші командири допомагають нам в такі моменти. Вони не дають нам «застоюватись». Що швидше сядеш в кабіну, то швидше пройде страх. І це дійсно так.

Олексій пригадав день, коли російські винищувачі збили наш Мі-14. На борту було шість членів екіпажу, вижив лише один.

— Пошуково-рятувальні роботи тривали якраз, коли наш екіпаж чергував. Надійшла команда, нам дали координати, ми вийшли в район пошуку, знайшли підбитий борт. Ми бачили, як догорав вертоліт, навколо були розкидані тіла. Ми тоді не могли зрозуміти, чи маємо забрати лише Андрія (член екіпажу, якому вдалося вижити, – ред.), чи й тіла загиблих. Хотіли забрати всіх, нікого не лишати, але в нашому чаті почали писати: «Хлопці, злітайте якомога швидше!», «Злітайте!», «Злітайте!». Нові сповіщення приходили щосекунди. Ми тоді не розуміли, що відбувається, не бачили всієї картини. Забрали Андрія, «колеса в повітря» і погнали – і тут по рації нам кажуть, щоб ми не виходили на берегову смугу. Хоча там був найкоротший шлях, та зробили, як нам сказали. Як виявилось, ворожі винищувачі вже на нас чекали саме на береговій смузі. Вони вполювали Мі-14 і шукали борт, який прийде на допомогу. Але Боженька нас зберіг, – розповів Олексій.

МИ – ТАМ, ДЕ ПОТРІБНІ

Пілоти мріють про політ над вільною країною. Кажуть, що хотіли б побувати знову в тих селах, де були змушені саджати «бойові пташки» просто посеред вулиць.

— Люди самі до нас підходили і питали: «Хлопці, що вам потрібно? Може, води, чаю або перекусити?» Нас не лишали на самоті. У нас дуже дружній народ, – говорить Олексій.

Він зізнається, за час Великої війни картина, яку пілоти бачать з неба, дуже сильно змінилася.

— До війни міг піднятись на висоту 600 метрів або й вище, а тепер навіть немає такого бажання. Літаєш низько і швидко. Коли воюєш над нашою землею, хлопців захищаючи, прикриваючи, відкидаючи ворога, то бачиш розбиті села, понівечені будівлі. В одному із сіл бачили, як хтось йде, найімовірніше, чоловік похилого віку. Ми розуміємо, що там життя вже немає, а він іде і махає нам рукою. І ми такі: «Наш народ не здолати», – додає Олексій.

Відчувається, що говорити про це йому дуже важко.

Його побратим Кирило на запитання, чи уявляв колись перемогу, сказав, що думав про це. Але перемога для військового – це не просто вийти на державні кордони 1991 року.

— Припустимо, вийшли – і далі? Що змінилося для військового? Нічого. Росія нам другом не стане. Ми, говорю про військових, все одно будемо в постійній готовності, будемо чергувати так само. Перемога – це коли вийдуть з нашої землі і більше не прийдуть. І наші діти не застануть війни. Тої війни, яку бачив я, – сказав Кирило.