«ФАКТИ» розповідали про те, що в Києві ветерани відкрили перше кафе для військових. А на початку грудня їхній побратим по російсько-українській війні Сергій Петченко з дружиною Анною відкрили кафе у Львові. До повномасштабного вторгнення вони жили на Харківщині, займались бізнесом, до того ж Сергій працював інженером в «Харківобленерго». Незабутнього 24 лютого Сергій вивіз дружину з синочком Назарчиком на Західну Україну, а сам добровольцем пішов захищати країну.
Коли я почув, за яких обставин Сергій втратив руки і частину стопи, згадав інтерв’ю казахського добровольця в лавах ЗСУ з позивним «Джаз», який, перебуваючи в тилу (їхав з фронту на зустріч з донькою), вчасно помітив, що за ним стежить людина, яка виявилась російським агентом. Яке відношення ця історія має до Сергія Петченка? Цілком можливо, що він став жертвою нападу російських диверсантів, які полюють за українськими військовими у поїздах. Зловмисники намагались вбити його, проте, на щастя, Сергій вижив. Підтримка дружини й сина допомогла захиснику психологічно впоратись з жахливим ударом долі — втратою обох рук. І ось тепер сімейна пара відкрила власне кафе, яке назвали «Вражає!».
Інтерв’ю «ФАКТАМ» дала дружина Сергія Анна.
«Фотографії страв нашого меню ми відправляли шеф-кухарю на фронт»
— Ви мали досвід створення кафе? — питаю в Анни.
ВІДЕО ДНЯ
— Саме такий заклад ми з Сергієм відкрили вперше. Але до повномасштабної війни мали в Харківській області маленькі піцерії та точки продажу шаурми. Оскільки вже непогано знаємо цю справу, то зараз вирішили створити кафе.
— За якими критеріями ви підбирали приміщення для нього?
РЕКЛАМА
— Щоб воно знаходилось в центрі Львова, мало прийнятні розміри, було оснащене достатньо потужною системою електрозабезпечення, влаштовувало нас за ціною тощо.
— Легко було знайти відповідне?
РЕКЛАМА
— Якщо чесно, то шукати довелось довго. Вибрали приміщення площею 65 квадратних метрів. Раніше в ньому розміщувався рибний ресторан. Але коли ми прийшли оглянути, там вже нічого не було, окрім стін. До того ж розміри кухні виявились замалими. Тож нам довелося її збільшити, добудовували стіну, зробили ремонт. Щоб інтер’єри були на високому рівні, запросили професійного дизайнера. Купили нове обладнання, кухонний інвентар, меблі, посуд.
— Все це чимало коштує. Довелося брати кредит?
— Ні. Ми отримали два гранти: від Львівської міської ради та Львівської обласної ради. Загалом приблизно 500 тисяч гривень. Плюс вклали власні кошти за продані бізнеси в Харківській області.
РЕКЛАМА
— Для успіху будь-якого закладу харчування дуже важливо кухня. Запросили шеф-кухаря чи самі готуєте?
— Ми знайшли дуже класного шеф-кухаря, який має чималий успішний досвід роботи за фахом. Зараз ця людина на війні. Але, бувши на фронті, він склав для нас дуже якісні технологічні карти (в них прописано процес приготування страв, вказано які інгредієнти й в якій кількості використовувати, а також правила подачі. — Авт.). Щоб втілити ці карти в готові страви, ми знайшли іншого шеф-кухаря. Десь місяць-півтора відшліфовували майбутнє меню: готували страви, куштували їх, дещо змінювали — щоб все було бездоганно.
— Шеф-кухар, який склав на фронті технологічні карти, побратим вашого чоловіка?
— Ні. Але, знаючи нашу ситуацію, він нам допоміг зі складанням меню. Коли шеф-кухар, який тут з нами у Львові, приготував ці страви, ми передали їхні фотографії на фронт автору меню. Він коментував, пропонував, що покращати.
— Вам довелося організовували навчання співробітників кафе?
— До нас на роботу прийшли вже навчені, з досвідом кухарі та баристи.
— Яка у вас кухня — українська, інтернаціональна?
— Українська: основні страви, декілька різновидів сирників (солодкі, солені, зі шпинатом, сьомгою), багато різновидів яєшні, тости з вишуканими смаками, салати.
В центрі Львова чимало різноманітних кафе, і це стимулює нас бути максимально вимогливими до всіх аспектів якості нашої роботи: смачні, свіжі, апетитні страви, прийнятні ціни, бездоганне й швидке обслуговування, затишна домашня атмосфера.
За допомогою протезів Сергій навчився виконувати частину кухарської роботи. В даному разі приготував яєшню
«Були й інші випадки, коли зловмисники викидали військових з потягів»
— Першого разу мій Сергій пішов добровольцем на війну ще під час АТО, — продовжує Анна. — У 2015 році отримав кульове поранення ноги. Хто б міг подумати, що найважчі у своєму житті поранення він отримає не на фронті, а дорогою у відпустку додому. Якісь нелюди скинули його на ходу з потягу.
— Вдалося встановити, хто це зробив?
— На жаль, ні. Вже понад рік як відкрито кримінальну справу, але злочинців не знайдено. Свідків немає, а Сергій не пам’ятає, як все це сталося. Тож, як казав слідчий, вряд чи вдасться знайти винних.
— Чоловік з ними посварився в потязі?
— Ні. Все, що лишилося у нього в пам’яті: він їхав у вагоні, нічого примітного не відбувалося. І все. До тями Сергій прийшов, коли його вже везли в лікарню. Найімовірніше, що зловмисники щось підсипали або підлили йому в їжу чи напій.
— Це було пограбування із замахом на життя?
— Пограбування не було. Метою зловмисників було саме вбити. Коли я розповсюдила інформацію про те, що сталося з моїм чоловіком, мені почали писати матері, дружини й сестри військових, яких також викинули з потягів.
— Виходить, випадок з Сергієм не поодинокий?
— На жаль, так. Причому всі інші подібні історії, про які мені стало відомо, завершилися загибеллю військових. Адже у людини вкрай малі шансів вижити, якщо її викидають з потягу, який рухається з великою швидкістю.
Підтримка дружини Анни та синочка Назарчика допомогла Сергію знайти в собі сили психологічно відновитися після страшного горя – втрати обох рук
— Напередодні нападу на Сергія у вас було передчуття, що з ним трапиться біда?
— Ні, не було. Я знала, що він повертається, тож чекала на нього. Сергій зателефонував, що сів у потяг. Наступного ранку мав подзвонити, що прибув у Львів. Проте дзвінка не було. Я набирала його номер і чула: абонент поза зоною досяжності. Кинулась шукати Сергія, звернулася в поліцію. Незабаром правоохоронці повідомили, що він у лікарні. Туди його привезли як невідомого. Бо документів при ньому не було — все залишилося в потязі.
— Лікарі зразу прийняли рішення про ампутації рук?
— Так, були змушені піти на це, адже однієї руки вже не було зовсім, а друга висіла на шкірі. Тож можливості врятувати хоча б одну руку не залишалося. Те ж саме й з частиною ступні.
— Довго лікувався?
— Спершу лежав в лікарні місяці два. Потім були реабілітація, а потім — знову лікарня. З’ясувалося, що неправильно сформували кукси, тож довелося оперувати повторно. Коли минуло десь пів року, чоловіка направили на протезування.
Наша з сином Назарчиком підтримка допомогла Сергію знайти в собі сили продовжити жити. Він каже, що якби не ми, то його могло б вже й не бути. Бо зразу ж після того, що з ним зробили нелюди, не хотів жити: від народження мав руки й раптом лишився без них!
Поступово душевний стан Сергія стабілізувався. З протезами він частково може себе обслуговувати. Всі ці позитивні зміни призвели до того, що у нього виникло бажання займатись якоюсь справою. Як я вже сказала, ми зупинили вибір на відкритті кафе.
Разом розв'язували всі питання, що стосуються нашого закладу: вибирали приміщення, працювали над дизайном, замовляли все необхідне для кафе, тестували страви… Тож Сергій бере повноцінно участь в нашому з ним бізнесі.
Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, що герой реаліті «Холостяк» Олександр Будько, який на війні втратив обидві ноги, виграв грант і розпочинає власну справу.
Фото надані Анною Петченко