Ще змалку Анатолій Сіненко із Вороновиці марив армією, уявляв як носитиме однострій… Й радів, коли став гранатометником прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Оборонець з позивним «Монтана» виконував бойові завдання у Часовому Яру, Бахмуті, Краматорську, Констянтинівці, Кураховому… Неодноразово ризикуючи власним життям викликав ворожий вогонь на себе, для допомоги в евакуації бійців. За півтора року служби Анатолій врятував не одного побратима, за що був нагороджений кількома відзнаками. Життя захисника обірвалось під час атаки ворожого дрону восени минулого року на Донеччині. Більше двох тижнів батьки чекали на те, поки тіло сина привезуть додому. А поховавши його, ледь не щодня йдуть на кладовище, щоби вчергове сказати, як сильно люблять і сумують. Рідні сподіваються, що посмертно його удостоять званням «Герой України», тому розпочали збір голосів.
— Толя був для мене всім, тепер здається, що шмат серця вирвали, — розповідає «ФАКТАМ» мати бійця Інна Сіненко. — Він завжди був мудрим і часто спілкуючись з ним, люди подумати не могли, що він ще зовсім юний. Син наче поспішав жити і весь час просив його чомусь навчити. Тому в п’ять років він вже добре писав, читав та рахував. Тато наш постійно був на заробітках, тому більшість часу ми проводили вдвох. «Матусю, мамулічко, давай я щось тобі допоможу», — так завжди звертався до мене син. Стільки тепла та ніжності було в цих словах, в його очах… А ще він часто повторював, що виросте, заробить грошей і забере мене з собою й ні в чому не відмовлятиме.
ВІДЕО ДНЯ
Змалку Анатолію подобалась форма, і після восьмого класу він зізнався, що бачить себе тільки офіцером. І ми з чоловіком підтримали це рішення. Син вступив до Тульчинського військового ліцею. Схуд, витягнувся там, бо багато часу приділяв спорту. Ще однією мрією сина був вступ у Національну академію державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. Ми поїхали туди, але з’ясувалось, що Анатолій не дібрав одного балу з історії по ЗНО. Син був непохитним, сказав, що пробуватиме, а там вже як вийде. Він здав всі іспити, але наприкінці через брак того балу йому відмовили.
За півтора року служби Анатолій Сіненко врятував не одного побратима
«А потім дзвінок від сина, що їх відправляють на Покровський напрямок. Толі тоді було лише 18 років…»
— Мабуть, сильно переживали?
— Так, їхали вдвох у автобусі й плакали. Потім син заспокоїв, мовляв, є рік у запасі, то піде на роботу й спробує свої сили наступного навчального року. Але порадившись, ми подали документи у Вище професійне училище Львівського державного університету безпеки життєдіяльності у Вінниці, де здобув професію пожежника-рятувальника. Паралельно пройшов курси з надання першої медичної допомоги. Міг йти працювати за спеціальністю, проте спокою не давала прикордонна академія.
РЕКЛАМА
Заново у 2022 році Анатолій здав ЗНО, іспити, нормативи. Цього разу удача виявилась на його стороні. Через рік він заявив, що не буде навчатись, хоче служити. Ба більше, ще раніше він подавав документи до прикордонного загону «Сталевий кордон», який формувався. Його взяли, але, коли дізнались, що Толя курсант, зателефонували в академію й зрештою сину відмовили. Але він був непохитним, мовляв, все одно буде на війні. Потім вже прийняли закон, що курсанти за бажанням можуть підписувати контракт, Анатолій цим скористався і влітку 2023 року став інспектором прикордонної служби, помічником гранатометника у прикордонному загону і ім. Героя України полковника Євгена Пікуса.
Спочатку проходив навчання на Хмельниччині. Потім були Рівненщина, Волинь. Там бійці знаходились до зими. А потім дзвінок він сина, що їх відправляють на Покровський напрямок. Толі тоді було лише 18 років… Ви б знали як я переживала, бо війна дуже жорстока. А моя дитина, по суті, і не бачила того життя.
РЕКЛАМА
Читайте також: «На Сіверськодонецькому напрямку за десять днів врятувала понад 200 поранених бійців», — бойова медикиня з позивним «Гера»
«Його цінували на фронті, завжди ставили головним на позиції, хоч і був одним з наймолодших»
— Що розповідав син про службу на сході?
— За півтора року він пройшов Часів Яр, Бахмут, Краматорськ, Іванове, Костянтинівку, Дружківку, Курахове, Курдюмівку… Рідко розповідав про бої. Часто надсилав мені відео з жартами та віршами. Знаю, що мав позивний «Монтана», це один із героїв кримінальної драми, син любив такі фільми. Ніколи не жалівся, казав, що служба подобається. Але одного разу подзвонив і так гірко плакав. За словами сина, він втратив двох товаришів. Він 45 хвилин просто ридав, а я з ним на іншому кінці слухавки. Жалівся, що так хоче спати, але не може. Закриває очі — і бачить загиблих друзів.
РЕКЛАМА
За життя він був нагороджений відзнакою «Холодна зброя», від командування 93 ОМБР — відзнакою «Холодний яр» ІІ ступеня за порятунок та евакуацію поранених під час обстрілу бойових позицій.
«Син був нагороджений відзнакою “Холодна зброя”, від командування 93 ОМБР — відзнакою “Холодний яр” ІІ ступеня за порятунок та евакуацію поранених під час обстрілу бойових позицій», — розповідає Інна
Сталося так, що сина попросили про допомогу — потрібно було взяти вогонь на себе, щоби бійці змогли вивезти поранених. А позиція, на якій знаходився мій син, знаходилась у полі, де жодного дерева чи куща, вони з побратимом бігали вдвох по полю, щоби відволікати ворога. Слава Богу, всіх вивезли.
Також Толя мав нагороду від командування 3 прикордонного загону ім. Героя України полковника Євгенія Пікуса. Ними не хизувався, додавав, то все метал, головне — життя інших. А ще Анатолій ніколи не планував нічого, треба жити сьогодні, бо завтра не буде. Якось під час спілкування син заявив, що не боїться померти… Це було так боляче чути. Не раз Толі казали побратими, щоби повертався у академію, що з нього вийде прекрасний офіцер, він і слухати не хотів. Його цінували на фронті, завжди ставили головним на позиції, хоч і був одним з наймолодших. Проте дуже здібним, поміркованим, таким, який завжди виводив хлопців без втрат.
Читайте також: «Ціною свого життя прикрив відхід групи»: історія легендарного морпіха «Банана», який загинув на Тендрівській косі
«Майже два тижні хлопці не могли забрати його… Три групи не могли туди навіть підійти через шквальний вогонь»
— Наскільки мені відомо, у Анатолій була дівчина, плани. Проте ви так і не встигли познайомитись. Розкажіть про це.
— Так, вони нещодавно почали спілкуватись. Вона вінничанка. Толя казав, що як отримає відпустку, познайомить нас. Син з побратимом були 20 днів на позиції під Курдюмівкою, вона була крайньою до окупантів. Нарешті їх звідти вивели. Він вже не мав нікуди їхати, відпочити трохи. Я ще готувала йому посилку зі смаколиками. Але вночі Толя подзвонив, що знову повертається на позицію, бо хлопці там ще не були, мусить допомогти. Просив нічого не надсилати. 1 жовтня вранці я ще написала йому, привітала зі святом. Син відписав, що набере пізніше. Але воно вже не настало. Толя встиг ще надіслати татові відео, де він лежить поранений. Тому ми забили на сполох.
Потім з’ясувалось, що їх обстріляли й Анатолій отримав множинні травми… Тоді проводилась евакуація, сина побратим віз у тачці, але противник скинув вибуховий пристрій із БпЛА. Удар прийшовся на спину Анатолія, від травм він загинув на полі бою.
Мама Анатолія на могилі сина
Майже два тижні захисники не могли забрати його… Три групи не могли туди навіть підійти, постійно шквальний вогонь. Але, дякувати Богу, знайшлись хлопці, які змогли це. Низький їм уклін… Упізнали сина за золотим ланцюжком, який я йому подарувала. На правій руці в нього була зламана кісточка, теж характерна для нього ознака. Коли ми приїхали на упізнання, там не було що… Але кожна матір впізнає своє дитя, яким би понівеченим не було його тіло. Такого сина нема і не буде ніколи… Чоловік Василь тепер на службі. Він сказав, що тепер воює за себе і сина.
Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь дружини про останній бій Олександра Палія, який перебуваючи в оточенні, вискочив з окопу та поцілив з ручного протитанкового гранатомета в окупанта.
