Під час нашої розмови Ірина Палій не стримує сліз й пригортає до грудей донечку та сина, яким зараз так бракує батьківської любові та обіймів. Її 30-річний чоловік Олександр у перші дні великої війни став на захист країни, бо понад усе хотів, щоби його діти зростали під синьо-жовтим стягом… Життя воїна обірвалося навесні 2023 року в районі населеного пункту Новокалинове Покровського району, й тільки наприкінці серпня 2024 року його нарешті поховали на кладовищі села Малий Чернятин, де він мешкав з родиною.
Називав донечку «татусевою принцесою» та мріяв про сина
— Все б на світі віддали, аби повернути Олександра. Такий чоловік був мені даний від Бога, — розповідає «ФАКТАМ» дружина воїна Ірина. — За своє коротке життя він мав з тисячу друзів, завжди готовий допомогти, привітний, усміхнений, його обожнювали всі… Коханий виріс у звичайній родині — працьовиті батьки, брат, сестра… Змалку захоплювався машинами, міг про них годинами розповідати. Це й вплинуло на вибір майбутньої професії — після школи чоловік навчався у Старокостянтинівському професійному ліцеї на слюсаря з ремонту автомобілів. Останні роки працював далекобійником. Олександр мріяв мати власну вантажівку і їздити нею по всій Україні.
ВІДЕО ДНЯ
За словами співрозмовниці, її історія знайомства з майбутнім чоловіком досить оригінальна.
— Надворі був 2014 рік. Ми з подругою прогулювались біля підприємства, де працював Олександр. І що ви думаєте, побачивши мене, він сів на велосипед і поїхав нас наздоганяти. Це було кохання з першого погляду та понині… Через чотири роки ми одружились, і невдовзі народилась наша донька Соломійка, якій зараз чотири роки. Ви б бачили щасливі очі коханого, він обожнював дитину, весь вільний час приділяв їй та називав «татусевою принцесою». Але, як кожен чоловік, мріяв про сина. Невдовзі ми стали батьками Назарчика, якому два рочки. Стільки планів та мрій мали, поки у наше життя не увірвалась війна…
РЕКЛАМА
Олександр Палій з дружиною Іриною
«Він казав, що це дорога в один кінець»
У березні 2022 року Олександра Палія мобілізували на проходження служби у військовій частині А2502.
РЕКЛАМА
— Чоловік служив стрільцем відділення охорони. У лютому 2023 року Сашка з побратимами відправили на навчання у Львівську область, а звідти — у 35-ту бригаду морської піхоти. Бійці виконували завдання у Покровському районі на Донеччині. Знаєте, так складно було відпускати чоловіка, прощатися… Коханий не хотів їхати у те пекло, наче відчував, що звідти може не повернутись. Казав, що це дорога в один кінець. Найбільше Олександр переживав за дітей, бо, коли рушав на Донеччину, доньці було два роки, а синочку всього чотири місяці… З фронту чоловік дзвонив, щойно випадала вільна хвилина. Ділився, що ситуація вкрай складна, їх цілодобово обстрілюють. Коли ми спілкувались по відеозв'язку, бачила, наскільки сильно Олександра змінила війна.
Олександр наче відчував, що з того пекла може не повернутися.
8 квітня 2023 року. Ірина кожну дату пам’ятає до подробиць, бо це про її найріднішого, це про велику любов та разом з тим про біль.
РЕКЛАМА
— Це дата, коли відбулася наша остання розмова, — додає вона. — Наступного дня тиша, ще через добу від односельців дізналась, що мого чоловіка вже нема, бо їхні рідні служили в тій же бригаді, що й мій Олександр. За словами очевидців, він із бійцями був вже на виході з позиції, але їх взяли в оточення російські солдати. Попри це, Олександр, не ховаючись від ворога, вискочив з окопу та зумів із ручного протитанкового гранатомета вистрелити в окупанта. І влучив, він знищив ворога. Проте інший росіянин поцілив у мого чоловіка, й той загинув на полі бою. Виходить, що він до останнього прикривав відхід побратимів, це дійсно героїчний вчинок. Знаю, що бригада чоловіка подала його кандидатуру на отримання ордена «За мужність» III ступеня. Вона вже підписана президентом, але нам ще її не вручили. Крім того, я створила петицію та збираю підписи, щоби мій коханий посмертно отримав заслужену державну нагороду — «Герой України». Побратими Олександра, з якими спілкувалась, підтримують мене в цьому й наголошують, що він був надзвичайно сміливим і своїм професіоналізмом врятував не одне життя. Навіть в тому останньому бою…
Побратими Олександра наголошують, що він був надзвичайно сміливим і своїм професіоналізмом врятував не одне життя
Дружина героя зізнається: знати, що твій чоловік загинув, — це безмірне горе, а ще гірше — розуміти, що він лежить десь там, на полі бою, та не мати можливості піти на його могилу, дати волю сльозам і принести червоні троянди — ті, які він часто дарував їй. Але тіло Олександра Палія таки змогли забрати, та в лютому 2024 року родину повідомили про збіг ДНК чоловіка з ДНК його мами.
Читайте також: Рідні виконали його останнє бажання: боєць спецпідрозділу «Кракен» не вижив після важкого поранення
— Згодом страшна звістка підтвердилася ще й збігом аналізу ДНК з донечкою та батьком Сашка. Лише 27 серпня минулого року ми поховали його. Але досі продовжуємо чекати, діти ще чекають тата вдома. Кажуть, що він прилетить до них на літачку. Від цих слів серце розривається…
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію життя та загибелі воїна, який віз боєприпаси побратиму, а окупанти скинули снаряд із БпЛА.
