Талановитого журналіста й письменника Євгена Спіріна називають українським Ремарком. І це цілком обґрунтовано. Почитайте його дописи та вірші у фейсбуці, книгу «Морг», щоденники «Стаб», тексти про Бучу, де він брав участь в ексгумації та ідентифікації останків. Якщо зможете після цього дихати, ви залізна людина.
Євген народився й виріс в Луганську. У 2012 році закінчив філософський факультет Східноукраїнського національного університету імені Даля і вступив до аспірантури. Однак захистити кандидатську не встиг, бо почалася війна. У Києві працював на сайті «Обозреватель», на «Радіо Свобода», «Суспільному» та «Громадському», очолював сайт «Бабель». У березні 2023 року долучився до лав Нацгвардії. Зараз солдат Спірін служить в медичній роті однієї з бригад НГУ.
Ось лише один його текст про війну:
«Війна це жетони в полях, намотані на вугілля, де лишились тільки нігті. Це руки, які зависли на кущах після скидів і мінометів. Це розворочені кишківники, відірване обличчя, серветки й футболки в крові, коли зелене стає червоним. Це пальці, які відпадають в останній момент, коли б ти хотів потримати за руку.
«Тримайся, друже, тримайся», — кажеш це, і пальці вже у твоїй долоні, окремо від тіла, яке променями впирається в Північне небо. Але й гірше. Просто пакет із купою попелу. І жетон. І це пощастило, бо попіл поховають, рідні видихнуть, звикнуться з цим болем, кожного року будуть згадувати.
А ті, хто там? Серед полів і лісів, рідких річок і боліт залишився жетонами на кістках. Тисячі, тисячі. Уявіть це селище, в якому живуть тільки мертві? Селище і селища, жетони мешканців яких ніхто так і не зміг знайти".
Перед розмовою я дуже хвилювалася. Що можна запитувати у людини без шкіри, як точно написала про Спіріна Леся Литвинова? Будь-які слова здавалися фальшивими, а емоції — зайвими. Однак вкотре переконалася, що Євген справжній і що в нього дуже велике серце.
«Мене трошки бісить фраза „гине цвіт нації“. Тут гинуть всі»
— Євгене, ви працюєте у стабілізаційному пункті на Харківському напрямку. Стабпункт — це цілодобовий конвеєр. В перші дні ви написали: «Все, що було позаду мене, всі ці морги та інше, це просто якісь дитячі лящі від долі. Все це неважливо. А тут просто один нескінченний потік. Крики болю, кров і відірвані кінцівки. Доба за добою. Година за годиною. Пекло для сентиментального дурника, який думав запам'ятати всі імена, а на другу добу заплутався в номерах». Як це можна витримати?
ВІДЕО ДНЯ
— Ну, дивіться. Це ж як би робота. Лікарі й в цивільному житті мають справу з онкохворими, травмованими, невиліковними. Завжди так було, не лише на війні. Хтось працює на заводі, хтось в офісі, а хтось в лікарні. Люди ж якось обирають, ким хочуть стати.
В нас все відбувається наступним чином. Спочатку команда евака, якщо це безпечно, забирає людину безпосередньо з того місця, де вона отримала травму, умовно з окопу. Буває, що евак не має можливості це зробити. Наприклад, коли йдуть якісь штурмові дії, люди можуть п’ять-шість днів без їжі та води чекати на евак, тому що це дуже небезпечна ділянка — хто туди поїде, той там і залишиться. Бо висять дрони, працює артилерія і все інше. Це кордон з росією. Тут бойові дії не припиняються. То вони тиснуть, то ми — і так по колу. Ти пошлеш евак і вгробиш його разом з пораненим. І от люди з відірваними пальцями знаходять якісь яри, там лежать в багнюці, мерзнуть, терплять біль й чекають, поки їх не знайдуть або не зафіксують дроном.
РЕКЛАМА
Потім їх привозять до нас на стабпункт. Це найближча до «нуля» точка, де можна надати якусь допомогу.
Травми різні, звісно. Буває нога відірвана, а буває, наприклад, контузія. Це теж серйозна штука. Бо людину нудить, вона дезорієнтована, в неї є зброя, що в даній ситуації не дуже ок.
РЕКЛАМА
На стабпункті працює група лікарів — анестезіолог, хірург, терапевт, лор, плюс середній і молодший персонал. Я санітар. Тобто роблю все, що можна робити, не маючи медичної освіти, й на що бажано, щоб лікарі не витрачали свої сили. Щось подаю, замотую, ллю йод, мию, прибираю, зрізаю одяг, вдягаю. Ці люди в крові, в землі, в глині. Їх треба трошки помити, дати чистий одяг після всіх маніпуляцій, скласти їх речі в пакет, який з ними потім їде у шпиталь.
В нашому стабі багато працівників, тобто ми можемо якось розподіляти обов'язки, що я вважаю великою розкішшю. Бо на деяких стабах, особливо на Сумщині, буває так, що три людини займаються усім. В нас, слава Богу, все укомплектовано, тому ми діємо дуже швидко. Наш конвеєр схожий на «Формулу-1». Там під'їжджає машина, їй миттєво замінили всі колеса, почистили й відправили далі. Тут та сама історія. Привозять пораненого, на нього йде десь 20−25 хвилин залежно від тяжкості травми.
Іноді ти бачиш — там точно буде ампутація. Але ми не ампутуємо, хоча в нас гарні фахівці. Тому що на це нема часу. Привезуть ще десять поранених, вони ж не будуть чекати. Наприклад, днями був боєць, який наступив на міну. В нього відірвана стопа. Що тут можна зробити? Якось трохи пообрізати те, що відірвало, зашити, замотати й відправити в харківський шпиталь. Там в спокійних умовах хірурги вже сформують куксу під протез, щоб ця людина потім могла ходити.
РЕКЛАМА
Тобто ми маємо стабілізувати людину, щоб її можна було відвезти у шпиталь, і там хай з нею розбираються.
«Наш конвеєр схожий на «Формулу-1». Там під’їхала машина, їй миттєво замінили всі колеса, почистили й відправили далі. Тут та сама історія», — розповів Євген Спірін
Дуже важлива задача стабіка — правильно заповнити форму про поранення: який вид, де це сталося, в якому стані людина, які їй давали ліки. Тому що без цього первинного документа потім неможливо отримати виплати від держави.
Наші пацієнти поділяються на три умовні групи: «зелені» — це легкі поранення, коли люди самі ходять; «жовті» — які, може, й не ходять, але у свідомості; «червоні» — це зовсім вже погані. Буває, що їх везе у шпиталь не евак, а реанімобіль. Тому що по дорозі може статися будь-що, пацієнт може почати від'їжджати й перетікати з «червоного» в «чорний», що означає, що він вмре.
У нас всі доїжджають, принаймні ніхто не вмирає ані на ремках, ані в стабі. Нещодавно був складний випадок з дуже сильним пораненням у голову. Але хлопця зашили, зараз він лікується, все в нього буде добре.
Читайте також: «Хлопчик нам каже: „Батько повернеться з війни і купить мені велосипед“, а тіло батька лежить десь поруч у пакеті», — журналіст Євген Спірін
— До цього нескінченного потоку горя, поранень, щастя життя й радості рятування, як ви написали, можна звикнути?
— Що значить звикнути? Ну, от ти молодець — допоміг, врятував когось. Не врятував — що ти поробиш? Не звертати уваги на інших? Плакати кожен раз?
— Плачете?
— Звісно. Бувають такі ситуації, коли лікарі теж не витримують, бо ти робив-робив, а нічого не допомогло. Всі ж живі люди.
Дивлюсь на анестезіологів, наприклад. От в людини нема пів ноги, і вона кричить. Анестезіолог каже: «Та тихо, зараз поставлю укол, чекай». А той ще більше кричить. Якщо реагувати й піддаватись емоціям, то нікого не вилікуєш.
Ще треба зрозуміти, що пацієнти дуже капризні, якщо чесно. Тому що вже ж привезли, я живий, то «помагайте мені всі». І починається «ти мені туди не коли, а тут мені боляче». Йому кажуть: «В тебе нема вен, треба робити під ключицю». А він: «Ні-ні-ні, я знаю, що в мене вени є». Іноді йому просто кажуть: «Закрий рота й терпи». А він починає мудрувати та розказувати, що він все знає. У звичайній лікарні теж таке. Будь-який пацієнт краще за тебе розкаже, що в нього не так. Це ж класика.
А взагалі для мене стабпункт — це чисто антропологічна історія, бо записую все, що бачу. Звик записувати, тому й записую.
«День, ніч, день, ніч, день, ніч, цифри на дошці, ряди коробок, відра пелюшок. Заглянь собі в очі, вони більше не дивуються. Шістдесята доба поруч із сильнішими з людей», — написав про будні стабпункту Євген Спірін
— Які трансформації відбуваються з людиною в таких надзвичайних і надскладних обставинах? Деякі письменники кажуть, що на фронті хороша людина стає кращою, погана — гіршою. Як перемелює людину війна?
— Все по-різному відбувається. Є, наприклад, ті, хто почувається на своєму місці. Їм тут краще. Хоча не можу сказати, що їм це все подобається. Бувають люди, в яких просто їде дах, вони намагаються когось вбити, тому в них забирають зброю і відправляють лікуватись у психушку. Це я не про свій підрозділ, але ми ж багато спілкуємося з пораненими, з хлопцями з інших бригад. Хтось грає в казино онлайн — від того, що хочеться щось робити, а не тільки воювати.
Тому сказати, що є якийсь універсальний код, що відбувається з людиною, неможливо. Все залежить від того, наскільки вона сформована й підготовлена до таких випробувань. Можна, як історик Грицак або ще хтось, цитувати затерті сторінки про те, що в концтаборі не померли ті, хто думав, що це надовго. Це дуже класно. Але реально так не буває. Звісно, що люди втомлюються й хочуть якогось нормального життя. А його немає. І не буде.
Багато людей кажуть: «Мені нічого не треба, я вже пожив». Це працює їхній захисний механізм.
От ти розумієш, що, коли був військовим журналістом, то міг поїхати на Донбас, пожити там з пацанами, потрапити під обстріли, познімати. А потім повертався в Київ, ходив у свою затишну редакцію, пив каву, спав з дівчиною. І все в тебе було добре. Потім знов поїхав на п’ять днів і повернувся. А в таких умовах ти не можеш нікуди повернутися. От у тебе є 20 людей, яких ти бачиш щодня. І 300 квадратних метрів, за які тобі не дозволено виходити. Плюс постійно щось падає на голову. Особливо, якщо ти безпосередньо в окопах. Що в тебе може бути в голові за пів року? Ніякої трансформації там не відбувається, окрім того, що всі дуже хочуть додому. І все.
Героїчно можна воювати у твітері та фейсбуці й розказувати, що ми дійдемо до кордонів 1991 року. Але, за моїм досвідом, пронос у штанах після першого вибуху КАБа забезпечений усім воякам, які запевняють про повернення кордонів і всього іншого. Тому що реалії трошки відрізняються від мрій.
Що для мене було важливим? Не треба думати, що війна виглядає, як плакатна пропагандистська обгортка на телебаченні. Тут не всі герої, не всі є двометровими велетнями з блакитними очима. Є люди, які вийшли з в'язниці, наприклад. І деякі підрозділи складаються з таких людей, які поводяться відповідно. І це не робить їх поганими. Вони захищають Україну.
Мене трошки бісить фраза «гине цвіт нації». Тут гинуть всі. І це погано. Тому що, коли люди гинуть, це погано. Для мене немає різниці — це цвіт нації загинув чи людина, яка вчора сиділа за ґратами. Обидва воювали пліч-о-пліч.
Не треба нікого ідеалізувати. Вони всі герої, бо дають відсіч ворогу. Але якщо ви їх уявляєте, як в телевізорі, то це далеко не так. Всі мають свої недоліки. Хтось п'є, хтось грає в казино, хтось ще щось робить. Як би це не приховували, це буде, тому що людина є людина. У будь-кого є якісь слабості.
Моя улюблена цитата останніх днів, коли людина запитала: «Як я з програміста перетворився на вбивцю і мені це подобається?» Тобто вчора він ходив в офіс в Києві, а тепер сидить і кидає дронами бомби на русню, в них відриває голови, а він ловить від цього кайф. Це теж не означає, що він, повернувшись до Києва, забуде все, що тут було. Хоча, може, й забуде.
На мою дуже скромну думку, все залежить від рівня освіти, від моральної підготовки й т.і. Якщо людина знає, що буває отак, отак, а ще й отак, вона трошки спокійніше все сприймає. А коли люди не дуже, скажімо, далекі, вони швидко переходять якусь межу в голові. Бо не розуміють, що з ними відбувається.
Тут настільки всі різні, що виявити якісь середні показники неможливо.
Читайте також: «Я в Дніпрі до війни ніколи не був, а зараз це місто знаю по моргах»: як шукають зниклих безвісти
«Чим ближче до лінії боєзіткнення, тим менше ти думаєш, що буде, коли закінчиться війна»
— Процитую вас: «Холод, багнюка, безвихідь, КАБи, скиди й розуміння, що вже нічого й ніколи не буде, — тут добивають людей. Але до всього цього їх добиває самотність».
— Це правда. Повірте мені, ви б не хотіли з цими людьми в мирному житті перетинатися. І не тому, що вони погані. Вони хороші. Але ми ж якось обираємо, з ким спілкуватися та дружити. А тут — куди ти потрапив, туди й потрапив. І тобі доводиться жити в такому замкнутому соціумі, який ніхто не обирав ані за інтересами, ані за вподобаннями. Просто от тобі дали, тепер живи. А ти ж хочеш якось ефективно працювати, тобі доводиться виконувати купу всяких правил, причому іноді всупереч собі. Може, ти б цього ніколи не робив, але зараз не маєш вибору. От такі суспільні договори.
Людей може бути поруч хоч сто, але ти при цьому будеш відчувати, що ти сам. По-перше, тому що це ж не твої люди, не твої родичі. По-друге, в багатьох є сім'ї, є подруги, дівчини. Всі сумують і хочуть до родини.
Декому подобається така «романтика», але я її тут не бачу. Хоча насправді знаходжуся в дуже шикарних умовах. Я можу мити ноги, прати речі, готувати собі щось. І при цьому не скажу, що мені це все подобається. Ба більше, я б ніколи в житті не хотів цього робити.
Звісно, що ти хочеш мати свої інтереси, заняття, хобі, а не, умовно, пиляти дрова або копати окопи. От уявіть собі канаву без перегородок з дошками, на яких сидять 30 хлопців і какають. Вони ж не самотні. Але ж для нормальної людини це не класно, правда? Тому буває, що дехто не розмовляє кілька днів, бо хоче побути на самоті.
А так, звісно, можна співати якісь пісні про братерство з радіо Bayraktar. І це все зрозуміло, бо не допоміг ти комусь, завтра тобі не допоможуть, а післязавтра обидва загинете. Але це не означає, що всі відчувають близькість. Це наче ти ходиш на роботу. Там є люди, ти з ними працюєш. І все.
«У цьому кутку проходять мої кращі роки як хлопчика, а всі знають, шо в хлопчика найважчі роки підліткового життя — це поки 40 не стукнуло», — жартує Євген Спірін
— Ще цитата: «Найважливішими стають дрібниці. Наліпка з собакою, малюнок, брелок, домашня маленька лампа. Люди створюють світ дрібниць, за який можна зачепитись».
— Так. Кожен має свої талісмани, свої речі, які приїхали з ним. І він їх тягне з собою всю війну.
Для мене стало показником, коли в кишені замурзаної форми дуже пошматованого уламками чувака були пачка сигарет, валідол і плівкова фотографія дружини 2005 року (дата була написана ручкою на звороті). Тобто фотографії 20 років, а він її таскав не знаю скільки часу. Ми цю фотку поклали в пакет з його документами, вона поїхала за ним у госпіталь. Людина може загубити автомат, таке буває. А фотографію не загубить, бо знає, що вона його тримає.
Люди дуже втомлені й виснажені. Я ж кажу, що класно слоганами махати. А людину взяли й висмикнули з життя, пхнули сюди, засунули в багнюку й кажуть: «Сиди тут, поки ми не вирішимо, що тобі треба повертатися». А ніхто не вирішить. І не вирішує.
От боєць знаходиться на відстані 30 кілометрів від великого міста. Вночі навіть бачить якесь світло звідти. Він знає, що туди приїде його дружина, і просить: «Мені треба хоч на три доби». Він рік дружину не бачив. І не побачить, тому що комусь просто впадлу його відпустити. Таке ставлення до живих людей. І він кидає все та йде. І я його розумію.
Читайте також: «Ми віддаємо життя за майбутнє наших дітей. Однак таких, як ми, вже майже немає. Ми закінчуємося, на жаль», — підполковник ГУР Андрій Савенко
Взагалі нікого в житті не осуджую. Навіть тих, хто никається від мобілізації. Це їхнє право. Я не вважаю, що всім треба бути тут. Багато прикладів, коли людей бусифікують, привозять сюди, вони кидають зброю та втікають. Не знаю, це добре, що набрали купу людей, які нічого не хочуть робити, не вміють і не будуть, чи погано. Але це окрема тема. Я бачу тут тих, хто свідомо сюди прийшов і розуміє, для чого він тут. Бо з ким не поговори, той ховався від дружини, коли готувався до мобілізації, той потайки збирався.
Ще момент. Людину не відпускають, тому що нема ким міняти. Яке правило в армії? Якщо хочеш у відпустку, знайди когось замість себе, щоб процеси не зупинялися. Діловодство, наприклад. А свіжих людей нема. Про якісь новостворені бригади ніхто нічого не знає. По факту багато підрозділів воюють за рахунок відряджених з інших підрозділів. А потім ті їдуть, а свої залишаються. Вони нікуди й не дівалися. І ніякої відпустки у них не буде.
Іноді везеш пораненого, а він каже: «З моєї роти залишилось вісім осіб. Усіх, з ким я починав, вже нема». А він досі отак теліпається. Звісно, що в нашому підрозділі все інакше, бо медики на війні — це трошки окрема каста. Тому кажу лише про якісь абстрактні бригади.
— Про що люди розмовляють, коли мають вільний час?
— Точно не про «навіщо я тут опинився» і про якусь свою високу місію. Можна почути питання, а ля «Господи, що я тут роблю?», але це жарти на одну секунду. Ніхто не веде ніяких філософських роздумів на тему «я зброя Перемоги». Всіх цікавлять дуже побутові речі — їжа, прання, ремонт одягу, тепло, дрова, вода. Звісно, обговорення новин, фільмів, музики, книжок, якісь анекдоти та спогади про сім'ю. Тобто звичайні розмови звичайних людей.
— За вашими словами, один з популярних видів психотерапії — мрії про те, хто що буде робити після війни.
— Однак чим ближче до лінії боєзіткнення, чим ближче падає КАБ, тим менше ти думаєш, що буде, коли закінчиться війна. Тому що наразі вона не те що не закінчується, вона прямо у твоєму городі.
Окремий мій біль — медіаграмотність. Люди тут не фільтрують, що читають. Багато хто ведеться на якісь фейки з TikTok та телеграм-помийок. Тому багато розмов про те, хто що продав або купив, про владу, про «може, Трамп щось зробить» або «будуть перемовини». Але це все на побутовому рівні, нічим не відрізняється від бесід бабусь, які сидять біля під'їзду. Це точно не про плани.
З того, що я бачу, це трошки фаталізму на кшталт «що буде, якщо КАБ впаде». А що буде? Від КАБа не рятує нічого. Він пробиває бетон на чотири поверхи. І всі такі: «Ну, не врятує. А що зробиш?» А що вони можуть зробити?
З майбутнім така сама історія. Якось я сказав: «От люди каву п'ють в Києві». А мені відповіли: «То для того ми тут, щоб вони там каву пили. Інакше взагалі ніхто каву пити не буде». Мені дуже сподобалася ця фраза.
Читайте також: «Дехто вже сприймає війну, як певний пісок у постільній білизні, який заважає спати й спокійно жити», — письменник Артем Чех
— Ви класно про це написали: «Я разом з лікарями сиджу в такому місці, що іноді навіть не розумію, чи це КАБ прилетів, чи вже Місяць впав на Землю, бо грохоче так, що кишки навиворіт. І ні я, ні побратими-посестри ніколи не хотіли б, щоб так було в Києві або будь-де».
— Тут немає такого, щоб когось засуджували: «От ми тут гинемо». Ні. Навпаки, люди дуже спокійно до всього ставляться. Єдине й головне, що всіх хвилює, і все, чим тут живуть, — це повернення до родини.
Однак я зустрічав людей, які кажуть: «Мені не треба в тил, бо в мене там нікого нема». Вони не хочуть повертатися з ротації, тому пишуть рапорти: «Прошу залишити виконувати бойові завдання». Я їм трошки заздрю. Кілька разів думав про те, що, якби в мене не було моєї людини, то, в принципі, мені й тут непогано. Ми всі разом робимо добру справу — рятуємо людей. А що мені там робити? Але оцей фактор, що в тебе є людина, за якою ти сумуєш настільки, що це просто нестерпно, тому іноді лізеш на стіну від неможливості зустрітися, поговорити, пообійматися, робить тебе вразливим. З іншого боку, трошки допомагає, тому що люди намагаються бути обережнішими. Вони розуміють, що треба повертатись і що треба себе зберегти.
На фото те, що залишилося від ноги бійця. «Завтра тебе чекає шпиталь, біль, дружина, біль, медсестри, біль, палата, біль, антибіотики, біль, крапельниці, біль, уколи, біль, дивна їжа, біль, спроби піти, біль, терапія, біль, дзвінки, біль, сигарети, біль», — написав Євген Спірін
«Мені прикро, що люди соромляться сказати коханим і рідним про почуття»
— Є дві протилежні думки. Одні військові кажуть, що на фронті знайшли найрідніших друзів на все життя. Інші — що не можна ні до кого прив'язуватися, бо потім нестерпний біль від втрат. Що скажете?
— Думаю, це залежить від кількох факторів. Напевно, якщо люди стоять спина до спини й стріляють, то вони потім стають найближчими, бо захищають один одного. Про себе не знаю. Тут всі класні, всі молодці, всі дуже хороші. Але проблема в тому, що всі дуже-дуже різні. І треба, щоб тобі сильно пощастило мати когось специфічного — такого ж дурня, як ти. Тому щоб прямо брататися — не знаю.
По-друге, усі підрозділи великі. Навіть медичні роти. Сьогодні ти з одними у зміні працюєш, завтра — з іншими.
По-третє, в тебе купа роботи, тому нема часу на якісь суперзадушевні бесіди.
Коли це закінчиться, повернусь до свого звичайного оточення. І там буду дружити. А тут у мене таке завдання. Що зробиш, якщо воно таке? Я так це сприймаю.
— Вас можна цитувати й цитувати. «В цих руйнівних днях вертаюсь в минуле. І робив би не так, і поводив себе не так, і казав би не те, і пив би не з тими, і їв би не за тими столами. І руки б цим не дав, а тих би обійняв, і цілував би на ранок не тих, і квіти рвав би для інших. І писав би, і співав би, і цінив би».
— Це постійно відбувається. Тут же не так, як всі думають, що війна — це значить, що людина 24/7 сидить з кулеметом і стріляє. Є багато якихось пауз. Слава Богу, бувають такі дні, що взагалі нема поранених. Це значить, що всі добре повоювали й нікого не зачепило. І тоді ми всі дуже радіємо.
Однак все одно треба цілодобово знаходиться на стабі. Нема що робити — ти просто займаєшся якимись своїми справами, щось пишеш, читаєш, дивишся. А оскільки ти, як ми вже зазначили, самотній, то починаєш дуже сильно копатись в собі, згадувати, що робив і коли кому щось сказав. От тоді я з дівчиною три дні не розмовляв, тому що образився. От би вона зараз тут була, я б тільки й робив, що говорив з нею. Тут багато історій, тому що ми всі емоційні. І мали якісь свої родини. І якось поводились там. А тут в години спокою починаєш все згадувати й думати — тоді треба було так робити, а тоді отак. А ти ж вже це не переробиш.
Не знаю, як для інших (за всіх не буду говорити), але в мене ставлення до всього дуже-дуже спокійне. От починається якась полеміка. Я навіть не бачу сенсу встрявати, бо мені настільки це все пофіг стало, що не уявляєте. Здається, що просто повернусь і буду ходити з одним і тим самим виразом обличчя. Не знаю, як це описати. Вселенський дзен, мабуть.
От зараз бачу якісь політичні срачі, в які раніше точно б вліз як журналіст. Тепер і сил не маю на це, і не бачу в цьому сенсу. Починаються якісь розмови «от тут гинуть, а там Тищенко сидить в Раді». Ну, Тищенко. Ну, в Раді. А тут чуваку ногу відірвало. Йому зашили ногу, він поїхав далі. Який Тищенко? Кого він тут колише?
— Паралельний світ.
— Абсолютно паралельний. І він не поганий, не гарний. Просто паралельний. Наші світи не перетинаються. Може, й слава Богу. Тут у всіх своє. Не було такого, щоб хтось кричав: «Я кину автомат і піду звідси, тому що Тищенко не в тюрмі». Та плювали всі на цього Тищенка. Тут купа роботи, яку ми маємо виконувати.
Мене дуже зачіпає природа. Коли ти бачиш вночі ці ліси та поля і розумієш, що це все засіяно мінами та розплавленою технікою, що навколо стільки підірваних та обгорілих будинків, що це все ушатане і не підлягає відновленню (може, років за 70), то думаєш: «Бля, ну от за що це все знищили?»
Вони таке накоїли на Донбасі, однак там і до цього було не дуже. Але на Харківщині такі села, такі будинки. І на тобі міни, на тобі «градину» в будинок, щоб все згоріло…
Читайте також: «Якщо ми війну програємо, Україна перетвориться на тотальну Бучу», — Елла Лібанова
— Завжди запитую, які яскраві картинки людина буде пам'ятати все життя. Однак розумію, що у вас ці картинки кожного дня.
— Врізаються в пам'ять чиїсь особисті речі. Намагаюся фотографувати на плівку, що було з собою в кожного пораненого, що його тримало. Це настільки різні предмети. А по факту все зводиться до одного — що хтось когось любить. І для мене це найважливіший фактор, тому що вважаю, що без цього тут давно б усе вже вмерло. Мені прикро, що люди це недооцінюють, що соромляться сказати коханим і рідним про почуття.
Євген Спірін написав у фейсбуці щемливу історію про те, як поранений боєць не давав знімати обручку з поламаної руки: «Це єдине, що в мене тут є. Любов моєї людини»
— «Любіть тих, хто поруч, цінуйте кожну секунду, хвилину, годину. Навіть коли вони бісять. Любіть, будь ласка, любіть, як в останнє, тут цього бонусу нема».
— Саме так. А з картинок для мене най-най-найсильніша — це речі одного пораненого, які побачив в перші дні на фронті. Не знаю, живий він чи ні, бо серйозні травми були. От у людини примотана до каремата саперна лопатка, яку пробило уламками наскрізь. Каремат в крові. Рюкзак в крові. А одне відділення в ньому повністю зайнято дитячою іграшкою. Цей колись білий величезний заєць став червоним. Те, що боєць ходив з ним на бойові виходи, для мене якраз прояв того, що люди тримаються завдяки тому, що завжди є той, хто тебе любить, або ти когось любиш. Якщо це зникає, то з’являються оці «я вже пожив, мені пофіг».
«В мене найкраща жінка у світі. Ця жінка цілує так, шо з розуму зійти. Я хочу дітей. Я трошки в сраці світу. Я звідси повернусь. І я ні про шо не шкодую»
А так — не знаю. Після п'яти років роботи в морзі тяжко сказати, що буду щось бачити уві сні, що я щось запам'ятаю. Може, я не візуальна людина. Більше слухаю. Оці історії про те, як «було 90, а залишився один», для мене жорсткі.
— «Земля в очах, земля в нігтях, земля у вухах, земля в горлі. Земля до землі. Замість двох рук — метри крові, замість голови каша, замість запальнички кишки, замість фото — вугілля. Випалені, знищені, вбиті, змішані». Не шкодуєте, що опинилися там?
— Шкодую лише, що мені бракує медичної освіти. Тому що розумію, що можу зробити набагато більше. Таким, як я, багато чого не дають робити, бо можемо нашкодити. Навчатися вже пізно, оскільки мені майже 40. А моя кандидатська з філософії, на жаль, тут не котирується.
А так — чого шкодувати? Мені не шкода, що будуть перемовини. Шкода буде, якщо ми всі тут просто загинемо. Точніше, мені вже буде ніяк, але мені б не хотілося, щоб це все було знищено назавжди й ніхто про нас не згадав.
Читайте також: «Ми не зможемо перемогти з тим підходом до війни, який бачимо зараз», — Герой України Василь Бурмеч
