– За понад півтора року полону найважчими були чотири місяці, коли мене тримали в одиночній камері, в якій цілодобово гучно гриміла з колонки музика (радянські пісні на кшталт «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз»), — розповів «ФАКТАМ» священик Української греко-католицької церкви отець Богдан Гелета. — Приходили такі думки, що краще б вже мене били, ніж отаке безперервне знущання. Камера, в якій мене тримали, маленька, з бетонними стінами та залізними дверима. Через децибели, які виривались з колонки, в тому бетонному «мішку» стояла нескінченна вібрація. Якщо б я тоді не молився, не спілкувався з Господом, то, певно, втратив би розум. Найжахливішим був перший місяць. Далі психіка дещо пристосувалась. Але повторю, основним, що перебивало ту безкінечну музику, була молитва. Господь Бог дав мені сили витримати те.
«Полонені забігають (наглядачі вимагають саме бігти) до їдальні через коридор з спецпризначенців, які гамселять невільників кийками та ногами»
– Коли після арешту в окупованому Бердянську мене вперше завели в камеру (вона, до речі, розрахована на двох, а в ній утримували сімох-вісьмох) там стояв заклякши хлопець з листком в руках і відчужено дивився в одну точку — він явно знаходився в шоковому стані, — продовжує отець Богдан Гелета. — Виявилось, його дуже сильно били і катували електричним струмом. На тому листочку був текст гімну росії. Ті, хто катував, пригрозили молодому чоловіку, що вб’ють його, якщо до ранку не вивчить гімн. За що окупанти схопили цього хлопця і його дівчину? Як раз перед тим наші війська звільнили Херсон (11 листопада 2022 року — Авт.), тож молода пара, проходячи біля казарм на одній з вулиць Бердянська, вигукнула «Слава Україні!»
Коли почалося повномасштабне вторгнення священники Української греко-католицької церкви отець Богдан Гелета та отець Іван Левицький не евакуювались з окупованого Бердянська, щоб не кидати своїх прихожан та допомагати біженцям. Попервах священників не чіпали, але 16 листопада 2022 року їх арештували. Утримували порізно. Спочатку їм казали, що це просто затримання на декілька діб через те, що панотці не оформили російські дозволи на богослужіння. Але після тижня допитів, під час яких фсбешники намагалися схилити священників до співпраці, їх просто тримали в різних камерах цілих чотири місяця — наче «забули» про них.
– Але через чотири місяці мене повели на допит до слідчого, який заявив, що в церкві, в якій ми з отцем Іваном проводили богослужіння, знайдено зброю, — розповів «ФАКТАМ» отець Богдан Гелета. — Найнахабнішою брехнею з того, що наговорив слідчий було те, що зброю знайшли в моїй присутності! Питаю, як я міг бути присутнім при тому, коли я вже чотири місяці за гратами? Слідчого це не збентежило. Він пригрозив судом, який присудить мені 25 років позбавлення волі.
Потім були чотири місяці мого перебування в 77-й колонії Бердянська в тій одиночній камері, де цілодобово з колонки гупала музика. Коли той жах минув, ми з отцем Іваном вперше зустрілися після нашого арешту. Нас обох відправили в Горлівську колонію, де росіяни утримують приблизно дві тисячі українських полонених. Там ми з отцем Іваном 15 діб знаходились в одній камері. А потім нас знову розлучили — відправили в різні бараки. В кожному з бараків там утримують приблизно по 300 полонених.
— В Горлівській колонії ви жили гуртом з великою кількістю військовополонених. Про що найчастіше хлопці згадують під час розмов: про їжу, батьків, дітей, коханих? — ставлю питання отцю Богдану.
– Окрім іншого, часто говорять про їжу, адже харчування в колонії погане. Особливо не вистачає овочів і фруктів — того, що містить вітаміни. А також дуже хочеться солодощів. Хлопці часто згадують, що готують їх мами, дружини. Ну й малюють в уяві, в яких ресторанах та барах будуть зустрічатися після звільнення, куди поїдуть відпочивати.
— Що є табу в розмовах?
– Дуже небезпечно обговорювати політичні теми, говорити про Україну, спілкуватися українською мовою (вона в таборі фактично під забороною). Чому небезпечно? На жаль, серед полонених є хлопці, які співпрацюють з адміністрацією. Тож слід усвідомлювати, з ким і про що можна поговорити.
— Полоненим вдається розпізнавати, хто між них працює на адміністрацію?
– Так, зазвичай, вираховують таких і уникають спілкування з ними.
До речі, були випадки, коли хлопці не приховували, що їх намагалися змусити співпрацювати з адміністрацією, погрожували, але вони відмовились. Щодо тих, хто погодились, слід розуміти — ми не знаємо, які методи примусу до них застосовували в тих одиночних камерах, де проводяться допити. Тюремники, фсбешники вміють шантажувати, залякувати. Скажімо, якщо сім’я полоненого знаходиться на окупованій території, йому можуть погрожувати розправою над дружиною та дітьми.
— Поставлю декілька питань про умови утримання полонених в колонії. В холодну пору року бараки хоч трохи опалюються?
— Так. В кожному бараці, певно, ще з радянських часів лишилися пічки. На кожну з них видають мішок вугілля на добу — щоб вистачило до наступної ночі.
— В бараках по одній пічці?
— По одній в кожному спальному приміщенні.
— Скільки людей в тих приміщеннях?
— Десь по 100−120 в кожному.
— Яка там приблизно температура взимку?
— Трапляється, що й нуль — якщо не вистачає вугілля. Але зазвичай приблизно 12−15 градусів. Ясна річ, багато залежить від температури на вулиці. На Донбасі зими можуть бути дуже сурові — морози доходять до мінус 30 градусів.
— В колонії воду для пиття вам давали нормальної якості?
— На жаль, ні — непрозору, коричневого або чорного відтінку. Але ми мусили пити її, бо іншої не було.
— Чим саме годують українських полонених в колонії?
— Раціон скудний, але з голоду, на мою думку, не помреш: каші, юшка, хліб (нерідко глевкий, недостатньо пропечений). Основна проблема та, що гарячі страви там в буквальному розумінні гарячі — як кип’яток. Часу на те, щоб трошки почекати поки остигне, нам не давали — їсти треба дуже швидко. Через це всі полонені ходять з обпеченими піднебіннями.
На додачу до цього в їдальні між рядами ходять наглядачі з електрошокерами в руках і б’ють струмом кого їм заманеться. Але й це ще не все: полонені забігають (наглядачі вимагають саме бігти) до їдальні через коридор з спецпризначенців, які гамселять полонених кийками та ногами.
Теж саме повторюється після прийому їжі — хлопці біжать повз спецпризначенців і знову отримують «на горіхи». І так три рази на день — під час сніданку, обіду і вечері.
«Щоб відрізняти азовців від решти полонених, цим хлопцям видають не таку, як всім, одежу, а іншу — світлого відтінку»
— Що ще стає приводом для побиття полонених?
— Б’ють навіть за те що, піднімеш очі на наглядача або подивишся в сторону, скажеш слово в строю. Під час так званих «шмонів» (обшуків) теж гамселять. Скажімо, не сподобається, як заправлено ліжко чи зубна паста лежить в тумбочці не так, як слід- отримай декілька ударів. Багато різних інших дрібниць, за які можуть побити. Бува, гамселять просто так — без жодного приводу.
Слід розуміти, що деякі зміни наглядачів поводяться по-людські — нікого без вагомої причини на ображають. А є такі, що безжально б’ють — наче отримують від цього задоволення.
— Вас, священника, наглядачі також били?
— Так, били. Вони хотіли, щоб я кричав від болю. Але я мовчав — який сенс кричати?
— Це їх дещо вгамовувало?
— Думаю, по моїх очах вони бачили, що я готовий до смерті. Це їх до певної міри й стримувало. Адже якщо людина готова померти, то сильно її не залякати. До того ж співробітникам колонії з корисливих інтересів потрібні живі в’язні, а не мертві. Адже тюремникам платять зарплати і премії за охорону живих.