Штурмовик Микита Онисечко: Обрав «Лють», бо й сам трохи лютий 14.01.2025 14:50 Укрінформ Боєць бригади «Лють» розповів про бойову підготовку і свою службу на Донеччині
Уже майже два роки об'єднана штурмова бригада «Лють» виконує бойові завдання на найважчих ділянках фронту поруч із підрозділами ЗСУ. Спецпризначенці не приховують: горді бути штурмовиками.
Напередодні другої річниці заснування бригади кореспонденти Укрінформу зустрілися з капітаном поліції, інспектором штурмового батальйону “Луганськ -1” об'єднаної штурмової бригади “Лють” Микитою Онисечком.
У штурмовому батальйоні 29-річний боєць був із 2024 року. За цей час має багато фронтових історій, але на загал готовий ділитися, мабуть, лише десятою частиною. Він добре знає: варто втратити пильність на полі бою — і ти “двохсотий”, якщо дуже пощастить — “трьохсотий”.
КАНЦЕЛЯРСЬКУ РОБОТУ ЗМІНИВ НА ЕКСТРИМ
До початку повномасштабного вторгнення Микита працював дільничним офіцером поліції. Каже, тепер розуміє, що виконував здебільшого канцелярську роботу. На цій посаді він працював три роки, потім вирішив кардинально змінити напрямок діяльності. Прагнув мати більш екстремальну роботу, розвиватися як професійний спецпризначенець.
Микита Онисечко
— Хотів навчитися та удосконалити володіння вогнепальною зброєю, опанувати тактичні навички затримання озброєних злочинців, звільнення осіб, яких взяли у заручники. Хотів розвиватися фізично. Я розумів, що служба в поліції особливого призначення є складною та небезпечною. І в той же час було розуміння, що вона принесе користь під час війни, — говорить Микита.
У складі батальйону поліції особливого призначення він виконував задачі, пов'язані з проведенням слідчих дій. Простіше кажучи, брав участь в обшуках, затриманнях злочинців, які могли бути озброєними.
У 2023 році, перед тим, як перейшов до “Люті”, впродовж трьох місяців разом з побратимами виконував завдання в складі антидронової групи поблизу Роботиного. На його рахунку кілька збитих ворожих дронів. А вже у 2024-му перейшов до “Люті”.
— Я був повністю вмотивований, хотів більше знищити ворога. Розумів, що буду штурмовиком, — розповідає.
Перш ніж на бойові позиції, пройшли бойове залагодження. Тоді навчився “зачищати” окопи, траншеї, більше дізнався про тактичну медицину, застосування вогнепальної зброї. Більше того, під час навчань відчув, що став сильнішим психологічно.
— Були в нас навчання, де використовувалися піротехнічні засоби: під час умовної зачистки окопів вони спрацьовували, імітуючи артилерійський обстріл, — додає.
6 КІЛОМЕТРІВ ЗА 6 ГОДИН
Першим містом, куди «Нік» (позивний Микити) потрапив вже у складі штурмового підрозділу, був Часів Яр.
— Це було в квітні. Стояло завдання — ведення оборонних дій. Ми рили окопи, бліндажі, маскували позиції і несли там службу. В Часовому Яру було як: ми виїжджали до відповідної точки, там висаджувались і пішки йшли до позиції, аби змінити хлопців і нести службу до особливого розпорядження. Складність тоді була і тому, що ми дуже багато ходили, маючи при цьому вантаж. Брали з собою багато боєкомплекту, води, їжі, тож складно було дійти до позицій. З точки висадки до позиції відстань близько 6 км. Несли на собі ми близько 30 кг. Це без спорядження, — згадує боєць.
— Чому так багато заносили боєкомплекту? — питаю.
— Щоб не було нестачі БК, якщо ворог наступатиме на наші позиці. Туди неможливо було доїхати, і тому кожна зміна заносила БК і їжу, — пояснює.
Він згадує випадок, коли разом з побратимами на позивні «Манагер» та «Бумер» допомогли групі саперів занести протитанкові міни до їхніх позицій. Попри надскладну місцевість і вагу самих снарядів, впорались із завданням. Говорить, вибору фактично не мали: треба було зробити все, щоб техніка ворога не пройшла до нас у тил.
Носити доводилося не лише БК, а й поранених побратимів.
«Нік» згадує ситуацію, коли під час виконання бойових завдань боєць із позивним «Паспарту» отримав осколкові поранення черевної порожнини. Евакуація була його єдиним шансом на порятунок.
— Ми приїхали до точки висадки і далі висунулися, аби забрати нашого пораненого. Шість км його несли до місця евакуації. Йшли десь годин 5-6. Здавалося б, відстань не дуже велика, але ми пів дня його евакуювали: тягнули на ношах, змінювали один одного. Пощастило, що сильної кровотечі в нього не було. Водночас треба було дуже обережно нести, аби нічого не пошкодити. Зараз хлопець живий, проходить реабілітацію, — каже «Нік».
БАЧИВ ПОРАНЕНИХ ПОБРАТИМІВ ТА ЧУВ ЇХНІ КРИКИ
Після Часового Яру був Торецьк. Микита зізнається, що це був дійсно важкий напрямок. Ворог був настільки близько, що його в прямому сенсі чули.
— Головне, що ми були мотивовані і ми були разом з побратимами. Це насправді надавало сили. В такі моменти народжується справжня дружба. Бойове братерство — найміцніше, що було в моєму житті. Ми були готові оборонятися, але напружувало оце очікування, коли ти не знаєш, в який саме момент ворог підійде і ти його знищити зможеш, — говорить.
У районі Торецька «лютівці» мали вести оборонні дії, відбивати ворожі штурми і наносити ворогу максимальне ураження.
У середині липня ворог почав наступ, пройшов КПП «Майорськ» та зайшов в селище Північне.
— Ми перший підрозділ «Люті», який «зустрічав» ворога в цьому селищі. У нас була задача зайти в селище, зачистити кожну домівку, закріпитися, облаштувати позиції і нести службу. Тоді неясно було взагалі, де саме перебувають солдати російської федерації. Так вийшло, що ворог дуже швидко зайшов, і нам доводилось його шукати і знищувати. Ми проходили квартал за кварталом, зачищали кожен будинок. Буквально через пару днів ворог почав масовано знищував будинки в селищі. Він буквально випалював землю. Для чого? Аби піхота їхня потім пройшла і закріпилася, а нас витіснити. Ворога тоді ми чули, от як я з вами говорю. Десь метрів 20-30 між нами було, — згадує.
— У таких умовах, певно, виживе той, хто перший зорієнтуватися зможе? — питаю.
Микита буквально на кілька секунд замовкає, а потім каже:
— От, наприклад, взяти професійну військову людину, яка добре володіє вогнепальною зброєю, фізично розвинена, розуміє навички ведення бою… Але якщо на полі бою ви втратили пильність і ворог вас помітив першим, то, напевне, ви будете “двохсотим”. Це гра: хто кого першим побачив, той і переміг. Якщо не ти, то тебе. Це не вуличний бій. У ворога є заряджена зброя, і у тебе. Тож побачив ворога — роби своє діло, або він зробить це за тебе.
Він говорить, що на його рахунку чотири знищених ворожих солдати.
— Останнього вразив із трьох метрів в ближньому бою. Всадив в нього цілий ріжок. Я чомусь розумів, що він вибіжить саме на мене. Так і сталося, — розповідає.
Під час розмови Микита, здавалося, намагався бути не надто емоційним. Хоча й було відчуття, що він знову повертається в ті місця і переживає ті події.
— По нашій групі був «прильот» 120-ї міни. Це був для мене сильний психологічний удар. Я отримав тоді контузію, а мої побратими — осколкові поранення. Мені важко було морально. Я бачив побратимів у крові і чув, як вони кричали. Ті, хто отримав більш легкі поранення, допомагали тим, хто отримав більш важкі. Ми надавали домедичну допомогу, але важко було, бо по нас продовжували прилітати міни. Усували критичні кровотечі, накладали джгути. Нас евакуювали тоді десь за 15 хвилин. Це дуже швидко, враховуючи ситуацію. Водій на позивний «Краб» нас вивіз. Це мій найважчий день на фронті. Я був морально реально знищений. Але потім зміг себе перебороти і продовжив знищувати ворога, — говорить поліцейський.
Повертаємося до теми зачистки будинків. Мій співрозмовник говорить, що виконували свою роботу здебільшого на адреналіні, хотіли якнайшвидше знайти місце, де можна закріпитися.
— Були моменти, коли ми розуміли, що ворог зліва, і ворог справа, а ми — наче в маленькому оточенні. Нас рятувало, що за нами слідкували наші дрони, доповідали, що ворог робить, коли переміщується. І навіть в таких ситуаціях ми знали, що про нас не забули, — розповідає.
— Що б сказав побратимам, які зараз на фронті? — питаю.
— Тримайтеся. До кінця. І намагайтеся бути оптимістично налаштованими. Те, що в голові, те й на ділі.
«ГОРДИЙ, ЩО Я ШТУРМОВИК»
За час несення служби у складі «Люті» Микита брав участь у ближніх боях, штурмах і обороні. Каже, що не кожен має і може бути штурмовиком, але додає, що на війні робота для всіх знайдеться.
— У кожному роді військ наших Збройних Сил є відповідні завдання. Всім важко, але роботу штурмовика особисто я вважаю найскладнішою. Треба мати багато хоробрості, витривалості, щоб піти до ворога і дати йому по обличчю. Гордий, що я штурмовик. При цьому захоплююся роботою Сил Спеціальних Операцій. Вони заходять у тили вночі і круті штуки роблять, — говорить хлопець.
Він жартома каже, що обрав саме «Лють», бо і сам теж трохи «лютий».
Запитала у нього, що важче: тримати оборону чи штурмувати? Відповів, що у кожної задачі є плюси і мінуси. Проте особисто йому краще штурмувати.
— Я така людина, яка любить давати по обличчю, а не отримувати самому. Але треба розуміти, що в штурмових діях більше шансів загинути.
Сьогодні він, як і більшість його побратимів, називає fpv-дрон страшною зброєю. Пояснює, що лякає і його звук, і наслідки того, що він робить.
— Коли ми його чули, то молилися, аби в нас не влетів. Якщо ти на відкритій місцевості, то нічого, мабуть, не врятує. Якщо ж десь на позиціях, то шанси є.
«Нік» обожнює спорт, особливо любить біг. Говорить, що це і хобі, і можливість бути сильнішим. Він мріє, що колись настане час, коли він зможе багато подорожувати і буде прокидатися не в бліндажі під ворожими обстрілами, а в туристичному наметі серед красивих краєвидів.
Він дуже любить Одесу, навчався там і хотів би повернутися в мирному житті. А ще хотів би побачити Торецьк, але не спалений, як зараз, а відбудований. І обовʼязково український.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка, пресслужби ГУНП Запорізької області та з особистого архіву Микити Онисечка
Донеччина Поліція Торецьк Війна Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua