Знову триматися за руки. Історія подружжя, яке возз’єдналося після полону та окупації 11.01.2025 09:00 Укрінформ Дружина, яка вирвалася з окупованої Каховки, та її чоловік, котрий провів майже три роки в полоні, розпочали нове життя в Коростені
Повномасштабна війна принесла багато випробувань подружжю Ірини Антоненко та Віталія Алєєва з Каховки на Херсонщині: окупація рідного міста, полон чоловіка, народження сина далеко від дому…
Колись пара зробила собі символічні татуювання на руках у вигляді зафіксованого на електрокардіограмі серцебиття. А під «хвилями серця» — напис, який можна прочитати, якщо скласти руки разом: «Моя сім’я – моя фортеця». У полоні чоловік нічого не знав про рідних, але його душу зігрівали спогади про сім’ю. Натомість Ірина вірила, що коханий повернеться і маленький Максимчик нарешті побачить тата.
Нині сім’я облаштовує своє життя на іншому кінці України – в Коростені Житомирської області. Чоловік та дружина говорять, що природа Полісся нагадує їм про Каховку.
ЩАСЛИВА ДАТА
Ми домовляємося з Іриною та Віталієм зустрітися в Коростені. Заходимо в одну з кав’ярень і починаємо знайомство. Дружина говорить, що вранці завезли в садочок сина, який хотів, аби до вихователів його відвели мама і тато, разом. Чоловік скромно посміхається і долучається до розмови.
Обоє моїх співрозмовників гарно розмовляють українською. Ірина ділиться, що раніше вони були російськомовними, та повномасштабна війна мотивувала перейти на українську.
У Каховці, де до великої війни жило подружжя, Ірина працювала на Укрпошті, а Віталій був столяром. У 2020 році чоловік вирішив долучитися до ЗСУ і потрапив до розвідувальної роти 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.
Побралися вони за кілька місяців до повномасштабної війни. Віталій планував цю важливу життєву подію на лютий або березень 2022 року, коли мав повернутися з ротації. Та Ірина переконала його одружитися 16 жовтня 2021 року: свого часу у цю дату пов’язали свої долі батьки жінки. Тоді подружжя ще не знало, що через три роки саме 16 жовтня чоловік вперше приїде до свого нового дому після полону та лікування.
До шлюбу з Віталієм Ірина сама виховувала двох доньок та сина. Жінка ще встигла сповістити чоловіка про те, що у них народиться спільна дитина. А потім розпочалася війна.
Ірина та Віталій
«Я НЕ ХОТІЛА ЖИТИ В ОКУПАЦІЇ»
— Я прокинулася 24 лютого о 5-й ранку від того, що довкола все горіло. І навіть тоді ще не могла усвідомити, що розпочалася війна, — згадує Ірина. — Із чоловіком на той момент уже не було зв’язку, і я не знала, що з ним.
Про те, що Віталій потрапив у полон, Ірина невдовзі дізналася з відео, яке побачила в російських пабліках.
В окупованій Каховці вагітна жінка три місяці пробула із сином Олександром. Дві її доньки, Наталія та Любов, які навчалися в Миколаєві, евакуювалися в Німеччину, де їх прийняла кума Ірини.
— Я не хотіла жити в окупації, — згадує жінка. — Ми до останнього вірили, що ЗСУ звільнять місто. Коли зрозуміли, що швидко цього не станеться, почали готуватися до виїзду. Ми із сином тричі перебирали речі, з якими збиралися виїжджати. Коли дізнавалися, що росіяни десь обстрілювали автомобіль, який намагався вирватися із окупації, відкладали евакуацію.
Тим часом у Каховці вже почали ходити російські рублі, почалися розмови, що новонародженим дітям видаватимуть російські свідоцтва про народження.
— Було важко знайти перевізника, вдалося, коли я вже була на сьомому місяці вагітності. Росіяни чотири доби тримали наш транспорт та дуже багато цивільних автомобілів, не дозволяючи виїхати. Було страшно, коли в «сірій зоні» почалися обстріли, — розповідає Ірина.
Вона бачила російські БТРи на вулицях Каховки, знала про підвали, в яких катували місцевих жителів, і розуміла, що до неї як дружини українського військовослужбовця теж можуть прийти окупанти. За її словами, це все хочеться забути, але спогади досі зринають в пам’яті.
КРОПИВНИЦЬКИЙ — НІМЕЧЧИНА — КОРОСТЕНЬ
Спочатку Ірина з Сашком поїхали у Кропивницький і не планували залишати Україну. Та в молодшої доньки за кордоном виникли проблеми з документами, які без участі мами неможливо було вирішити. Тож жінка з сином поїхали в Німеччину, де й народився її Максимчик.
Коли трапився теракт в Оленівці, Ірина з синами приїхала в Україну, аби здати зразки ДНК, адже інформації по місце перебування її чоловіка на той час не було. Вона зізнається, що боялася, та сподівалася, що найгірше не підтвердиться.
Під час тієї поїздки жінка відвідала куму з Каховки, яка виїхала в Коростень. Подивилася на місто, воно їй сподобалося і вирішила теж там оселитися.
— Я не могла сидіти, склавши руки, поки Віталій у полоні. Купила в Коростені дім, зробила там ремонт, а ще закінчила курси з водіння і пішла здобувати освіту психолога в університеті. Психологією зацікавилася після курсу із кризового спілкування з військовими. До того ж, розуміла, що нові знання мені можуть знадобитися, коли чоловік повернеться з полону.
Якось жінка натрапила на оголошення, що товариство Червоного Хреста в Коростені шукає волонтера, і приєдналася до цієї спільноти. Ірина багато працює з дітьми і говорить, що в той складний період життя вони їй потрібні були більше, ніж вона їм.
Паралельно з цим жінка відвідувала акції рідних військовополонених у Німеччині, Коростені та Києві, заходи, які проводив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, не втрачаючи надії на звільнення чоловіка.
«НЕ ВІРИВ У ОБМІН, ПОКИ НЕ СТУПИВ НА УКРАЇНСЬКУ ЗЕМЛЮ»
Віталій розповідає, що в полон потрапив наприкінці лютого 2022 року в Луганській області. Спочатку його утримували в СІЗО, а потім у колонії на території тимчасово окупованої Луганщини.
— Найбільше переживав за те, аби моя сім’я не залишилася на окупованій території, — говорить чоловік. — Я себе одразу налаштував, що краще не буде, і вірив, що нас обміняють. Знаєте, весь цей час мене підтримували тільки думки про родину.
Віталій
За всі 2 роки і 7 місяців неволі Віталій отримав лише один лист від дружини, та й того після прочитання в нього одразу відібрали. Він дізнався, що рідні живі, але куди їх занесла доля — не мав і гадки.
Військовий знав, що відбуваються обміни, адже періодично до них потрапляли нові українські захисники, які ділилися тим, що відбувається на волі.
— Якось мені сказали: «Збирай свої речі, їдеш на етап», — пригадує Віталій. — Думав, що мене переводять у Росію. Нас транспортували автозаками, а далі літаком. Під час тієї поїздки конвоїри сказали, мовляв, вам пощастило, бо їдете на обмін. Але я не повірив у це, аж поки не ступив на українську землю… Це була дуже велика радість. Як тільки ми вийшли з автобусів, я попросив, аби мені дали телефон, щоб зателефонувати дружині.
Віталій Алєєв став одним зі 103 українських військовослужбовців, які повернулися додому під час обміну 14 вересня 2024 року.
Його дружина додає, що того дня була на диво спокійною і навіть не тримала біля себе телефону. Їй подзвонили з Координаційного штабу і повідомили довгоочікувану новину, а невдовзі вона почула голос свого чоловіка. Через три дні подружжя нарешті побачилося.
Прошу Ірину поділитися емоціями від зустрічі з чоловіком. Вона усміхається, а на її очах починають виступати сльози.
— Віталій був дуже худеньким, — говорить жінка. — А очі, жести, міміка такі, як я пам’ятаю. Наш син Максим через годину перебування разом із Віталієм вже назвав його татом. Зараз у мене таке враження, що тих майже трьох років полону не було.
РОСТЕ ЩЕ ОДИН ЗАХИСНИК УКРАЇНИ
Нині Віталій, Ірина та їхній маленький син живуть у Коростені. У полоні чоловік пережив мікроінсульт. Належної допомоги йому не надали, тож тепер відчуває наслідки для здоров’я. Нещодавно Віталій звільнився зі Збройних сил і планує піти на цивільну роботу. Ірина натомість хоче пов’язати своє професійне життя з психологією.
Тим часом у сім’ї зростає ще один майбутній військовослужбовець: 15-річний Олександр минулого року пішов навчатися у військовий ліцей, втілюючи свою дитячу мрію.
Віталій приймає присягу в Сашка
За словами Ірини, вона намагалася відмовити сина, але коли побачила, наскільки сильним було його бажання, вирішила не тиснути. Віталій додає, що поважає вибір хлопця і під час урочистостей в ліцеї прийняв у Сашка присягу на вірність Україні.
Жінка згадує перші місяці свого життя в Коростені, коли нікого тут не знала. А зараз вже звикла, познайомилася з людьми і каже, що тепер у її сім’ї є місце, де можуть збиратися всі діти. Чоловік натомість ділиться, що він завжди був витривалим і нині не відчуває проблем із адаптацією до нового життя.
На прощання Ірина з Віталієм кажуть мені, що найбільша їхня мрія зараз – це перемога України.
Про себе зауважую, що всю розмову вони трималися за руки.
Ірина Чириця, Житомир
Фото авторки та з архіву Ірини Антоненко
Полонені Каховка Коростень Війна з Росією
Источник: www.ukrinform.ua
