Ведучий «Сніданку з 1+1» та «Аргументу кіно» Єгор Гордєєв зізнається, що велика війна повністю змінила його життя. Він не любить говорити про наслідки та нашу перемогу над ворогом. Просто робить те, що необхідно саме зараз, донатить та не виключає, що може сам потрапити до війська.
ВІДЕО ДНЯ
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Єгор розказав про свої почуття, інфантильний страх та здатність плакати.
«Змінилося все: режим, специфіка роботи, нервова система, навіть, сам організм»
— Єгоре, як змінила ваше життя велика війна?
— Я вже стомився про це думати, бо насправді змінилося все. Просто в один момент я вирішив не рефлексувати на це, а думати, що можу зробити тут і зараз. Змінилося все: режим, специфіка роботи, нервова система, навіть, сам організм. Такі історії відбуваються з кожним, просто не завжди є час про це подумати. Відкладемо це на потім.
РЕКЛАМА
— Кажуть, війна не робить нас кращими.
— Зараз прийнято говорити, що вона нас змінює і далі ніхто не продовжує, як саме. Я категорично не люблю цієї фрази. Війна, скоріше, травматизує нас всіх. Вона спазмує простір, дає шанс подивитися на себе, оточення і щось зробити. І, врешті решт, всі зміни залежать вже від нас самих.
РЕКЛАМА
Ведучий “Сніданку з 1+1” та “Аргументу кіно” Єгор Гордєєв
— Нещодавно дивилася ваш ранковий ефір «Сніданку з 1+1», була тривога, але ви, як це було на початку вторгнення, вже не йшли до укриття.
РЕКЛАМА
— Телебачення — це велика та складна історія. Якщо є реальна небезпека, ми, звичайно, спускаємось. Якщо ні… Ми розуміємо, що покинемо глядача на якийсь час сам на сам. Коли так траплялося, ми отримували купу повідомлень: де ви, що з вами? Тому тут важливо обережно, поміж «крапельками» вміти пройти складний час. Це і є реальний «нерв» прямого ефіру. Все, як у житті.
— Ви кажете, що змінився ваш режим та специфіка роботи. Що саме?
— До 24 лютого 2024 року я був ведучим «Сніданку», редактором проєкту «Твій вечір», продюсером. Все це змінилося буквально за кілька днів. Зараз у мене інші проєкти, і не тільки телевізійні. Зокрема, канал відновив культовий проєкт «Аргумент кіно», який виходив з 1999 року. Подивіться, «Сніданок» також дуже адаптивний до всього, що відбувається. І нам це було нескладно, бо ми у перші місяці війни намагалися не залишати свого глядача, виходячи на Ютубі, інших каналах. Ми розповідали про те, що відчували та переживали самі. Це і є стиль життя — бути на одній хвилі з глядачем. Ми пройшли разом найважчі часи і тому нам легше «вирулювати» зараз.
Єгор разом з колегою Нелею Шовкопляс
— Були моменти, коли здавалось, що ви робите щось не значуще порівняно з іншими?
— Я, як людина, яка постійно рефлексує, переживаю ці питання постійно. І це не пов’язано з війною. Зараз це відчуття загострилось і це цілком нормально. Тут є один момент — якщо ти розумієш, що саме і навіщо ти робиш, перестає так сильно «хитати». Але зовсім позбавитись від цих почуттів неможливо, бо надто великий виклик. Ясно, що ці три роки великої війни були геть різними, але це цілком нормально.
«Інфантильний страх кожен має якимось чином подолати»
— Думали про те, що можете потрапити до війська?
— Звичайно. Я, дійсно, можу до нього потрапити. Мені здається, немає людини, яка б про це не думала.
— Страшно від цього?
— Зовсім ні. Просто виникає купа логістичних питань. Але до цього треба готуватись. Всім. Я не знаю, що буде далі, і продумую багато сценаріїв. Я живу в Україні, хочу тут залишатися. Щоб і після війни тут було місце для відтворення цивілізації, щоб моя країна була придатною до життя у багатьох сенсах.
— Разом з колегою по «Сніданку» Людмилою Барбір ви долучилися до кампанії каналу 1+1 Україна — «Дай добра мені, людині» на підтримку людей з інвалідністю і ментальними порушеннями.
— Інклюзія — це постійний процес, у якому можна безкінечно покращувати ситуацію. Але це не набір просто красивих, значущих слів. Це — конкретне, побутове сприйняття реальності. Про рівність нас всіх. В основі всіх непорозумінь з людьми, які на кріслі колісному або втратили кінцівки, лежить наш страх. Ми не знаємо, як правильно до них звернутися, нам соромно, бо він чи вона були на війні, а ти — ні. І оце інфантильний страх, який кожен має якимось чином подолати.
На дачі у мами
— Зараз в українців кожен день — виклики. Як ви підготувались до відключень?
— Я закупив прилади батькам, бо вони зараз живуть за містом, і мені так спокійніше. Сам живу у багатоквартирному будинку, де, якщо вимикається світло, то вимикається все. Включно з водою. Тому купляти щось потужне та дороге немає сенсу — краще я ті гроші задоначу. Є лише пристрої для зарядки комп’ютера та телефона. Але у мене такий графік, що я практично не буваю вдома.
— Що вже назавжди пішло з вашого життя?
— Люди. І, до речі, багато людей. Але це життя, яке у нас в один момент закрутилось, наче в центрифузі.
— Уявляєте день нашої перемоги?
— Я його не візуалізую. І, більше того, я вважаю, що робити це — велика помилка. В будь-якому випадку треба залишатися цілісною особистістю, для якої саме такі деталі неважливі. Це складно, я знаю. Зараз треба триматися звичайних речей — кави, смачно поїсти, спілкування з друзями, допомога.
— Життя простіше, ніж ми собі уявляємо.
— Абсолютно. Ми любимо прості відповіді на складні запитання. Завжди ускладнюємо сприйняття якимись абстракціями і від цього самі себе віддаляємо від просто життя.
— До речі, ви про це говорите і у своєму проєкті «Аргумент кіно».
— Бо кіно — це те, що нас заземляє. Знаєте, я нещодавно дивився музичну драму про паризький джаз-клуб «Едді». Це дуже естетська історія. Наприкінці є сцена на похоронах, коли друзі розказують історії, діляться своїми буржуазними проблемами. І ось саме на цій сцені я заплакав… Якщо у 2024 році я можу плакати від буржуазних проблем, значить ще не повністю зайшов у якусь свою драматичну історію. Рано чи пізно війна закінчиться, нам треба буде йти далі, а не постійно жити у своїй великій трагедії.
Раніше у «ФАКТАХ» телеведучий та ветеран війни Олександр Швачка розповів про життя після поранення.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
