Внутрішній План перемоги України: яким він повинен бути? 30.10.2024 21:29 Укрінформ Ініціюємо важливу дискусію між людьми, чия думка є авторитетною в Україні. Розмова №1 – з екскомандиром роти батальйону «Айдар» Євгеном Диким
Поштовхом для дискусії стала заява Президента Володимира Зеленського про те, що українців планують залучити до роботи над внутрішнім Планом перемоги. Але як конкретно це відбуватиметься, в якому форматі і коли – поки невідомо.
У будь-якому разі ми хочемо вже зараз помізкувати на цю важливу тему. Особливо враховуючи низку викликів і ризиків, які постали (або невдовзі постануть) перед нашою державою.
Укрінформ запропонував тим людям, яких українці називають суспільними авторитетами, до чиєї думки прислухаються, відповісти на декілька запитань, а саме:
- Яким може і має бути внутрішній План перемоги, як особисто ви його бачите?
- З яких конкретно пунктів він повинен складатися, які змістовні завдання повинен вирішувати?
- Що потрібно для практичної реалізації цього Плану?
Перший наш спікер – Євген Дикий, військово-політичний аналітик, екскомандир роти батальйону «Айдар», який окреслив те, без чого, на його думку, цей План не спрацює.
Отже, є три ключові речі.
Перше. Який термін дії внутрішнього Плану перемоги?
«План має містити робочі дедлайни, доколи ми щось маємо встигнути зробити. У нас мало часу. Наприклад, мало часу на вирішення питання мобілізації. Але в жодному разі не треба ставити собі дедлайн перемоги. Ми маємо успішно воювати стільки, скільки знадобиться. Хоч 10 років. Чим краще ми будемо готові саме до тривалої неперервної війни, тим швидше ми переможемо».
І в цьому є логіка. Бо, як висловився експерт, якщо ми ставитимемо собі якісь короткотермінові дедлайни, приміром, закінчити війну у 2025-му чи у 2026-му, і саме під цей дедлайн будемо мобілізовувати всі наші ресурси (і людські, і матеріальні), то ми тим самим дамо прекрасний пас нашому ворогу.
«Для нього (ворога, – ред.) тоді переможною стратегією буде просто протриматись до цього нашого дедлайну – до моменту, коли у нас вичерпуються ресурси, коли ми розгублені, бо в нас нема подальшого плану дій, і тоді РФ бере своє. А от якщо ми якраз готуємось до нескінченної війни, то в такому разі вона закінчиться набагато швидше. От при такому підході якраз виснажиться ворог зі своїми дедлайнами, зі своїми спробами до колись там дотягнути. А воно не дотягується, бо ми навпаки – набрали рівний темп і в цьому темпі дихаємо. Саме цим ми прискоримо перемогу».
Друге. іЗ чого має виходити цей План?
Експерт каже, що План має виходити з найгіршого можливого для нас сценарію, а не з оптимістичного або навіть середньозваженого.
«Це одна з засадничих речей, яку чомусь у нас часто забувають. У нас дуже часто плутають оцінку ситуації з бажанням, а цього не можна робити. Треба оцінити всі можливі сценарії, обрати з них найгірший і готуватись саме до нього. І тоді при будь-якому іншому сценарію успіх буде значно більший. А от коли ми починаємо готуватися до хорошого сценарію, а потім стається гірший, от тоді, власне, відбувається, наприклад, те, що було на початку 2022 року».
По-перше, виходимо з того, що західна допомога з наступного року може взагалі припинитись.
«Я зараз не буду обговорювати, наскільки такий сценарій більш чи менш імовірний. Тобто є й оптимістичний сценарій про те, що допомога збережеться на нинішньому рівні. Є фантастично-оптимістичний, що її збільшать. Є середньозважений, що допомога збережеться, але буде меншою, ніж зараз. Наприклад, з гри можуть вийти Сполучені Штати, а залишиться тільки Європа. Такий сценарій, мабуть, найбільш ймовірний. Але ще раз: ми маємо виходити не з найбільш ймовірного, а з найгіршого для нас. Отже, припускаємо, що допомога може припинитись повністю. І наш План перемоги має бути робочим навіть при такому сценарії. Відповідно, при будь-якому кращому сценарію, тобто у разі збереження міжнародної допомоги, цей План буде простіше реалізувати».
Третє. Основне. Що нам потрібно за найгіршого сценарію?
Нам треба знайти відповідь на два ключових питання: кому воювати і чим воювати?
«Саме на ці два питання має відповісти наш План перемоги, тому що з ким воювати нам добре відомо. Які слабкі сторони нашого ворога – ми теж знаємо. Знаємо і те, куди маємо бити. Але хто битиме і чим саме? На це й має відповісти наш План. І я не випадково ставлю ці питання саме в такій послідовності».
- ПИТАННЯ № 1. КИМ ВОЮВАТИ?
Зброя без людей не воює, фортифікації без людей не укріплюються і не бороняться. Це такі, ну ніби загальні речі…
«Але я акцентую на цьому тому, що на сьогодні в нас найбільш критична ситуація якраз не зі зброєю і боєприпасами, а з людьми. Наша армія вимотана, змучена. Вона переважно складається з людей, які воюють вже два або більше років. На сьогодні в нас новобранців за місяць надходить в півтора раза менше, аніж наші санітарні втрати».
Тут слід зробити важливе уточнення, щоб раптом Євгена Дикого дехто не зрозумів неправильно: санітарні втрати – це не лише загиблі, але й поранені, захворілі. Тобто всі ті, які на тривалий час вибули з бойових дій.
«Тому перше критичне питання, яке має вирішити наш План перемоги, це поповнення армії. При тому не тільки в короткій часовій перспективі, а надовго».
Пан Дикий вважає, що ми маємо забезпечити, по-перше, одноразову велику мобілізацію, «щоб перекрити попередні два роки прогавленої мобілізації». Тобто нам потрібно тепер одне надзусилля, одна велика хвиля. Наскільки велика?
«На це відповів ще Залужний у 2023 році – приблизно півмільйона людей одномоментно, приміром, до кінця цього року. Цим ми перекриємо ту дірку, яка утворилася за два роки. А далі – нам треба вийти на рівний темп і набирати приблизно 20-30 тисяч людей щомісяця. І знати, що ми це можемо робити довго».
Перше критичне питання, яке має вирішити наш План перемоги, це поповнення армії
Чи є в нас для цього мобрезерв? Аналітик запевняє, що є.
«Тільки при достатньо добровільній реєстрації в додатку «Резерв+» маємо мобілізаційний резерв, який дозволяє двічі повністю замінити нинішній склад ЗСУ. Ще раз: у нас є повних два склади ЗСУ в резерві, у нас є ким воювати в довгу».
Єдине – потрібно налагодити механізм, при якому ці люди, в міру потреби, потраплятимуть до армії. І що нам для цього треба зробити?
«Ключових рішень є два. І ці рішення мають пройти під куполом Верховної Ради через одночасне прийняття двох законів. Перший – про граничний термін служби навіть під час війни. Люди не мають купувати квитка в один кінець. Люди мають знати, що скільки б не тривала війна, а вони через ці свої скількись років повертаються додому».
А їх заміняє той, хто ці роки прожив у них за спиною в тилу. Це нормально, чесно і правильно.
«На жаль, ми вже пропустили той час, коли можна було ухвалити трирічний термін служби. Це треба було робити хоча б наприкінці 2023 року, не пізніше. Тепер маємо вводити мінімум чотири роки. Але навіть п'ятирічний термін це принципово краще, аніж війна без кінця і краю, ну, бо тобі не пощастило. А комусь іншому пощастило, і тому він не воюватиме просто ніколи».
Звичайно, коли Євген Дикий говорить про 4 або 5 років, то не має на увазі 4-5 років саме в окопах, а 4-5 років служби взагалі.
«А кожен день на бойових, кожен день штурму посадок, оборони опорників тощо – має рахуватися як за три. І тоді все стає на місця. Це і про справедливість, і про реальне фізичне та моральне виснаження».
На службі, скажімо, в логістиці, або в госпіталі людина теж втомлюється. Але це не порівняти із втомою штурмовика.
«Це ще й про те, що в такому разі в нас не буде одномоментної великої демобілізації. Бо саме на нулях люди проводять різний час, і кожен буде демобілізуватися у свій термін. І тому не треба буде 700 тисяч демобілізувати одночасно. До речі, цифра 700 тисяч не випадкова. Саме стільки наших захисників та захисниць зайшло до лав ЗСУ навесні 2022 року однією тією великою хвилею. І навесні наступного року буде три роки, як вони воюють. І до того часу проблема має бути вирішена».
Гарантія граничного терміну служби – це перший наріжний камінь правильної мобілізації. А другий наріжний її камінь – криміналізація ухилення від обліку. Євген Дикий звертає увагу на те, що на сьогодні перед пересічним військовозобов'язаним українцем стоїть той самий абсолютно хибний вибір: або йти служити назавжди, або заплатити 25 тисяч гривень штрафу.
«Ну, це не вибір! Вибір має бути іншим, а саме: «Чоловіче, ти громадян цієї країни, ти користувався всіма правами та свободами цієї країни, всіма державними сервісами… Тобі не подобається як вони працюють? Ну, вибач, як ми їх побудували, так вони й працюють. Але ти все одно користувався багатьма речами – від доріг до шкіл та лікарень. І тепер ти маєш віддати, наприклад, кілька років свого життя заради того, щоб ця країна продовжила своє існування. Але в тебе є вибір: можеш віддати ці роки у пікселі й після цього повернуться героєм, або віддати ці 5 років як майже безкоштовна робоча сила на зоні й після цього жити з тавром зека». Гадаю, що такий вибір зробити набагато простіше».
А далі є купа додаткових речей, які, за словами нашого співрозмовника, бажано зробити, щоб мобілізація йшла правильно і гладко.
По-перше, наприклад, щоб людей попереджали.
«Бо що б там не розказували ворожі пропагандисти, але зараз одразу на фронт ніхто не їде. Але одразу в навчальний центр – таке не просто трапляється, а трапляється масово. І це теж неправильно. Людина має бути хоча б за місяць попереджена. Людина має знати, що підходить її черга, що в неї є час – місяць або два – щоби закінчити справи на «гражданці». А далі – у певну дату мусиш з’явитися у вказаному в повістці місці. Не з’явився – під суд. Навіть один цей момент дуже б усе полегшив».
Також це питання рекрутингу, який останнім часом справді зрушився з місця, але його потенціал незрівнянно більший. Рекрутинг має стати обов'язковим, а не рекомендаційним.
«По-хорошому має бути прямий наказ, інструкція від Генштабу на ТЦК, що відношення від військових частин є обов'язковими. А наразі, як відбувається? Людина знаходить собі місце в якійсь ВЧ, посаду і отримує так зване «відношення». От приходить з цим «відношенням» в ТЦК, а виявляється, що ні чорта ще не гарантовано, що це «відношення» – суто рекомендаційний документ. Його в ТЦК можуть просто порвати і сказати: «Ні, шановний, ти потрапиш не туди, куди хотів, а туди, куди ми тебе пошлемо. До речі, ми тут зараз терміново комплектуємо іншу частину…» Це так і називається – частини пріоритетного комплектування. І такий «сюрприз» може очікувати не лише в ТЦК, а в учєбці. От приїжджає в навчальний центр представник із частини пріоритетного комплектування і забирає всіх, кого там побачив. І це дуже гальмує рекрутинг. Якщо розв'язати це питання, то рекрутинг піде набагато бадьоріше».
Тут же – питання про систему військово-облікових спеціальностей, так званих ВОСів. Євген Дикий стверджує, що ця система абсолютно не враховує цивільні навички людини.
«Дуже яскравий приклад – айтівець. От айтівець, якого зараз призивають, автоматом потрапляє в піхоту. Бо військово-облікової спеціальності айтівець немає. А між тим, якраз роботи для них в армії не просто завалом, їх тупо не вистачає. Але нема системи, яка б забезпечувала, що айтівець воюватиме айтівцем. Або ж ти можеш бути суперуспішним менеджером у бізнесі, керувати сотнями людей. Мабуть, з тебе була б користь у тій же логістиці. Але ж ні. Якщо в тебе ВОС танкіст, отримана ще при «совку», то пошлють тебе в танкісти, а не в логісти. Ці речі реально підлягають виправленню, їх просто треба відпрацювати».
У підсумку: «Ми забезпечуємо поповнення ЗСУ на тривалий час достатньою кількістю людей».
- ПИТАННЯ №2. ЧИМ ВОЮВАТИ?
«Повторюю: План перемоги має виходити з найгіршого сценарію, при якому партнери нам більше не допомагають. Отже, тут є два шляхи, які не заміняють один одного, а взаємодоповнюють. Перше, ми маємо шукати ресурси по всьому світу. Не там, де можна виклянчити в подарунок зброю чи техніку, бо такі ресурси вже практично вичерпані, а там, де її можна купити. Причому купити, ну, буквально по сірих, чорних схемах, через біткоїни, контрабанду – як завгодно. Наприклад, нам потрібні боєприпаси. І коли президент Чехії Петер Павел їх для нас знаходить по таємних, неофіційних домовленостях з країнами третього світу, які бояться продавати нам напряму, бо вони під тиском Рашки, а йому при цьому доводиться публічно заявляти, що «а давайте тепер збирати гроші на ці боєприпаси»… Ну, цього не має бути. Ми повинні будь-де знайти гроші – позичити, конфіскувати – і тихенько викупити все, що нам готові продати. Це про зовнішні ринки».
Та найбільший недовикористаний ресурс – це наше внутрішнє оборонне виробництво. Воно зростає, отримавши потужний поштовх у 2022-23 роках.
«Але зараз воно зростає більше всупереч діям держави, аніж завдяки. У 2023 році держава звернулася до виробників: «Виробляйте, ми все купимо!». І що? Люди інвестували, вклалися у виробництво, а тепер держава розводить руками й каже: «Сорі, але в нас грошей немає, ми не купимо». Вже зараз викуповується тільки половина військової продукції, яку виробляють українські виробники. Половина потужностей простоює. Причому половина простоює у тих виробників, які вже розкручені, в інших – навіть більше. А цього року, нагадаю, очікувалося зростання в 6 разів. Ясно, що тепер не буде такого зростання. І оце наш найбільший, скажімо так, невикористаний резерв».
Це те, що має змінюватися радикально. В першу чергу, саме на війну мають йти гроші, і тільки те, що після цього залишиться – витрачатися на будь-що інше.
Зараз викуповується тільки половина військової продукції, яку виробляють українські виробники, бо в бюджеті немає коштів. І це треба змінювати. Треба найперше витрачатися на зброю і війну.
«Не може бути такого, щоб під час війни бюджет працював більше на те, щоб тилу непогано жилося, а менше – на зброю. Це засадничо неправильний підхід. Ми маємо найперше витрачатися на зброю і війну, а тільки після цього розподіляти те, що залишилось. І так, частиною Плану перемоги має бути комунікація з народом, треба чесно сказати: «Вибачте, шановні українці, але «сита війна» закінчується. Як для країни, яку намагається знищити значно більша за неї країна, ми жируємо».
Так, наш тил живе дещо бідніше, ніж жив до війни. Але головне слово тут «дещо», бо рівень життя не сильно відрізняється від довоєнного.
«З цією «розкішшю» треба закінчувати. Ми не Росія, в нас немає нафтових запасів. А відтак ми повинні прийняти даність, що якщо ми колись після війни хочемо жити добре і взагалі жити, то зараз нам треба жити значно гірше, ніж ми собі дозволяємо. Ні, не йдеться абсолютно про те, що хтось буде голодувати, а от про зменшення ресурсів для посиденьок у кафешках – так, про це має йтися».
Крім того, експерт згадав, як під час війни досі будують місточки, фонтанчики, кладеться плиточка…
«Хіба це нормально? Всі ті потреби, які можуть почекати до кінця війни, мають почекати до її кінця. А всі кошти – «кидатися на оборону».
У цьому ключі – питання податків. Парламент проголосував збільшення військового збору на зарплати фізосіб – з 1,5% до 5%? І це правильно, бо 1,5% – це смішно.
«5% – це мінімум. Я б навіть пішов більш прогресивним шляхом: 5% з усіх, а з більш заможних – 7%. І ніхто б з торбами не пішов, ніхто б голодний не лишився».
Сюди ж – збільшення акцизу на тютюн і алкоголь. Без цього не помирають.
«Тільки без акцизів на пальне, бо це вдарить по армії, по життю цивільних».
А ще – існує проблема розпорошеності. У нас досі немає Фонду оборони. В нас досі кожне міністерство, яке задіяне в обороні саме собі щось купує.
«Окремо купує Міноборони для ЗСУ, окремо купує МВС для Нацгвардії та прикордонників, окремо – Мінцифри, Держспецзв'язку. Але в нас одна війна, одні сили оборони, один Верховний головнокомандувач. Має бути один оборонний фонд. Швидше за все, при ставці Верховного. От туди мають іти всі гроші на війну, а звідти розподілятися по потребах. І не на рахунки міністерств, а на закупівлю готової продукції».
Це ми говоримо про загальнодержавні гроші. А є ще гроші місцеві.
«От ми з вами зараз розмовляємо в Києві, в місті, яке потерпає від ракетно-дронових ударів. У місті, яке два з половиною роки тому ледве героїчно відстояли. І яке витрачає зараз на оборонні потреби… 3% міського бюджету. Найбагатше місто України виділило на оборонні потреби аж 3% свого бюджету! І то після великого скандалу. Це нормально? Тож є різні підходи. Один передати гроші з місцевих бюджетів у той самий єдиний оборонний фонд. Так, це підірве тимчасово децентралізацію. А децентралізація – без жодної іронії – це прекрасна річ. Але це прекрасна річ у мирний час. Нема нічого більш централізованого, ніж війна на виснаження. Може слід поставити на паузу децентралізацію до кінця війни, як ми поставили, наприклад, вибори?»
Тут можна дорікнути Євгену Дикому, бо українці, боролись роками за децентралізацію, тож очевидно будуть категорично проти її згортання.
«Окей, давайте не забирати гроші в місцевих бюджетів, але встановимо, що, наприклад, хоча б третина або половина цих бюджетів йтиме на оборонні потреби».
Євген Дикий нагадує: «Ми повинні вирішити два наріжні питання: ким воювати і чим воювати. Це і має бути основою Плану перемоги».
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ
Источник: www.ukrinform.ua
