У таборі для російських полонених: чи здатні вони до розкаяння?

У таборі для російських полонених: чи здатні вони до розкаяння? 13.03.2024 14:09 Укрінформ Журналісти Укрінформу провели день у таборі «Захід 2»…

— За кого ви б голосували на наступних виборах президента росії?

— За Владимира Владимировича. Он навел порядок, убрал разруху…

— Ви, як і раніше, думаєте, що ми один народ?

— Так. Ми брати-слов’яни.

— Вас тут хтось хоч раз вдарив?

— Ні.

— Ваші співвітчизники вбили днями семеро наших поранених полонених. Що ви відчуваєте від цього факту?

— А я вже давно нічого не відчуваю. Я хочу додому…

— А як ви думаєте, чому вас не обмінює ваша влада?

— Ми не потрібні, напевно. Але я вірю, що нас поміняють…

Це був табір для військовополонених росіян «Захід 2» і я 15 відведених мені хвилин говорила з контрактником з Курська, якого взяли в полон під Авдіївкою. Ці розмови у кімнатіі адміністрації табору були останнім етапом нашого відрядження, окрім екскурсії, ми отримали дозвіл поговорити із кількома росіянами.

…А перед тим ми пройшли сюди, залишивши на вході телефони та паспорти. На особисте прохання начальника табору задля максимального збереження секретності. Під час поїздки у зону бойових дій ми теж часто ставимо телефони на авіарежим. Це не фронт, це глибокий тил, але всі табори для військовополонених, як цей «Захід -2», і охороняють, і бережуть дуже ретельно. Берегти їх треба головним чином від російської ж ракети. Вони не надто потрібні російській державі, тож, не виключено, що їх спробують утилізувати, як непотрібний російським фашистам обмінний фонд. Втім, є надія, що вони потрібні родинам, які все ж вимагатимуть їхнього звільнення. Бо саме вимоги російського суспільства могли б розблокувати обміни. Апеляція наших силовиків до російської жінки, матері та дружини, які хотіли б повернути додому свого сина – чоловіка і вимагатимуть обміну — це наш курс і наша мета у взаємодії з родинами полонених.

Тому і силові структури, і керівництво табору намагаються хоч якось «персоніфікувати» оці всі сотні росіян в таборах, розкиданих по Україні, зв’язати їх з сім’ями, щоб з “м’яса” для штурмів українських міст перетворити їх в очах керівництва Росії на людей, які повірили їм, воювали, а тепер хочуть додому, і яких є на кого міняти. Ми приїхали сюди разом із жінкою військовополоненого Іриною Криніною. Вона мала бути тим посередником, яка дзвонить російським жінкам і зв’язує їх з полоненими рідними. Власне, перша частина «екскурсії» була спільна.

До слова, для родин росіян існує проект “Хочу знайти”, який плідно допомагає шукати своїх зниклих чоловіків — https://hochunaiti.com/. Але самі військові могли б для самих себе припинити цю війну, і здатись у полон. Для цього є проект “Хочу жить” — https://hochuzhit.com/.

Ми знайомимося з Іриною особисто (раніше знали по новинах, презентація її проекту відбувалася в Укрінформі), кажемо, що раді тому, що в Росії таки є жінки, які не просто міняють своїх чоловіків на авто, а шукають, чекають.

— Так, ми є, — погоджується Ірина.

Правоохоронці відкривають багажник машини та показують величезні сумки, в яких — передачі для полонених. Тобто, ті жінки, які готові боротися за повернення додому своїх батьків, синів, чоловіків, мають можливість щось своїм передавати: консерви, чіпси, горіхи, кола, навіть – знаки турботи.

Ми заходимо на чисто прибрану територію табору, це міні-містечко, де є поле для прогулянок, гуртожитки (бараки), окремо – кухня та їдальня, каплиця, банно-пральний комплекс, ще — столярна майстерня, котельня.

У таборі для російських полонених «Захід 2»: гуртожиток

Це переобладнана під табір для військовополонених колишня колонія для кримінальних злочинців, якій кілька десятиліть, і зараз тут все влаштовано під конкретний задачу. Зорганізувати життя та працю полонених так, щоб численні міжнародні комісії, які приїжджають перевіряти умови їхнього утримання, як мінімум, не мали до України претензій, а як максимум, — добивалися б аналогічних умов для наших полонених, які зараз утримуються Росією.

Ми заходимо на територію де розташовані бараки. Вони всередині дійсно більше нагадують гуртожитки — з великими кімнатами і двохярусними ліжками. На стіні коридору є кілька оголошень, перше – координати Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини із QR-кодом для написання скарги, застереження російською мовою, що жорстоке поводження з полоненими неприпустиме, так само як висміювання їхніх фізичних вад, і ще — номери рахунку установи, який розподіляється на іменні рахунки кожного полоненого і туди нараховується заробіток ув’язненого (це вимога Женевської конвенції, полонені мають отримувати суму, яка дорівнює близько 12 швейцарських франків, тож, військові РФ отримують свої 300 гривень на місяць, гроші надходять на їхні персональні рахунки і вони можуть написати заяву, щоб купити на них цигарки або продукти. До слова, полонені мають право на шість перекурів на день.

У таборі для російських полонених «Захід 2»

Перед бараком вишикувалися полонені. Деякі опустили очі долу, деякі дивляться на нас із неприхованим інтересом. А я дивлюся на них. Побачити і показати вам ще й такий зліпок Росії – одна з цілей матеріалу, а для самої себе побачити в них людей, а не вбивць на службі, як писав поет Лєрмонтов, «страны рабов, страны господ», здається мені вкрай важкою роботою. І я бачу цю Росію в синій робі — якута, корейця, якогось чорнявого суб’єкта із європейськими рисами. Вони різні — маленького зросту і більшого, дехто з палками, бо ще не відновилися після поранення.

Російські військовополонені

Пам’ять «люб'язно» підкидає замітку Укрінформу із цикла «Хвилина мовчання» про загиблих героїв великої війни, які ми публікуємо щодня, і я думаю, що кожен з оцих міг бути вбивцею когось із наших….

— Підйом о шостій, туалет, сніданок, потім для всіх – всеукраїнська «Хвилина мовчання», яку в Україні оголошують по радіо, — каже начальник табору. (Ми не маємо права ані фотографувати, ані називати імена співробітників табору).

Ми роздивляємося барак. Я беру в руки книжки, які лежать на тумбочках. В таборі є велика бібліотека літератури російською мовою. У полонених росіян на тумбочках, здебільшого, перекладне: Голсуорсі, Діккенс, Кастанеда. І, о диво, православний Молитвослов, Житіє старців, посібник, як правильно поститися. Як же це перегукується з тим, чим були вражені ще російські класики, називали роздвоєною російською «мораллю»: розбивати лоба в молитві, падаючи на коліна перед іконами, і тут же робити найогидніші для християнства злочини – вбивства, ґвалт…

Кімната для розмов із рідними

Нам показують кімнату для розмов із рідними, кому це дозволено. Це тепер просто — IP-телефонія. Йдемо коридором у кімнату дозвілля, де є телевізор (там якраз показують керівника пресслужби СБУ Артема Дехтяренка, який розповідає про наші морські дрони). Ще в цій кімнаті можна грати в шахи/шашки, а ще – іконки.

У таборі для російських полонених «Захід 2»: кімната дозвілля

Далі йдемо у їдальню, точніше, — на кухню. Полонені саме нарізають хліб. Як нам пояснив головний кухар табору, він відбирає у помічники по кухні з числа бажаючих – тут є й професійні кухарі з полонених і ті, хто раніше не готував, але знають, що бути десь при харчах завжди краще.

За умовами відвідин ми можемо записувати інтерв’ю із фото пізніше, але тут нам дозволяють перекинутися парою слів із полоненими.

Без камери вони охоче погоджуються говорити, пропонують скуштувати хліба, який самі спекли. Цікаво деталь: адміністрація табору не одразу знайшла постачальника продуктів для полонених ворогів, бо старі постачальники відмовилися давати продукти для них навіть під гарантовані обсяги.

— Звідки ви? – запитую двадцятирічного Івана.

— З Костроми.

— А чого пішов на фронт?

— Мобілізували. Але я нікого не встиг вбити. Спробуйте хлібця, хороший. — Я відмовляюся і думаю, як добре з ними таки поводяться, вони абсолютно не чекають агресивної жорсткості до них, не готові до, бодай, словесного удару, якого заслужили. От, запрошують пригоститися хлібом. Нашим хлібом.

У таборі для російських полонених «Захід 2»: їдальня та кухня

Я дивлюся, як у напів темній кімнаті нарізає хліб полонений віком солідніше.

— Можемо поговорити?

— Так, — каже він, не піднімаючи очей, — мені 50 років. Я — Євгеній із Петербурга, маю вищу технічну освіту. Пішов воювати, бо не мав грошей відкупитися від військкомату, — Його голос звучав тихо.

— А вам не соромно за все, що ви наробили в Україною?

— Соромно.

— А подивіться мені, будь ласка, в очі. Будь ласка. (Мене вже потягнули за плечі супроводжуючі, але я чекала).

І він таки підняв повільно очі і подивився на мене. Там було розкаяння. Хоча, можливо, мені здалося.

…Ми йдемо далі, у банно-пральний комплекс.

Раз в тиждень тут — баня і зміна білизни. Полонені за шторками переодягаються, у одне віконце віддають брудне – білизну, постіль — у іншому отримують свіже. У душі — п’ять-шість кабінок.

У таборі для російських полонених «Захід 2»: банно-пральний комплекс

Я, пригадую різні фільми про ув’язнених, розпитую у начальника, чи є у полонених якась ієрархія, спроби приниження, “дідівщина”, одним словом. У відповідь чую: ні, тут різні люди, але пов’язані однією ціллю (потрапити на обмін) і одним злочином. Ми виходимо на двір, де досушується після великої сушарки білизна, вона кольорова – жовта, блакитна і навіть рожева.

Ми прямуємо до каплиці. На запитання, чи просять полонені у відчиняти каплицю, начальник табору каже, що раз на тиждень просять, моляться. При цьому зі священиком проблема, УПЦ Московського патріархату адміністрація тут бачити не хоче, а священика Української церкви для табору ще не знайшли. Також начальник розповів, що шукають Коран для полонених мусульман.

…Поруч із каплицею полонені прибирають територію, я знову підходжу поговорити з ними.

Іван — з Карелії, Роман — з Приморського краю. Вони простодушно посміхаються, кажуть, що не контрактники, а просто мобілізовані, що не знали, як «зіскочити» з війни. А коли йшли, то їм казали, що їх українці будуть з хлібом-сіллю зустрічати.