Україна воює за людей, а не території. За час війни ми неодноразово чули цей вислів. Та що він означає? Історія мешканця Київщини Віктора Чонговая якнайкраще пояснює цей принцип. В перші тижні широкомасштабного вторгнення, коли ворог рвався до Києва, чоловік пішов на фронт слідом за батьком, оберігаючи рідну кров, а потім побратим, якого Віктор зустрів на війні, врятував йому життя і став рідним. Про людяність попри все — далі в цьому матеріалі.
На фронт разом з батьком
До великої війни Віктор Чонговай мешкав в селищі Іванків на Київщині та працював в Чорнобилі на об’єкті захоронення радіоактивних відходів.
РЕКЛАМА
«Напередодні широкомасштабного вторгнення я знаходився у лікарні — мені провели операцію з видалення апендициту, — пригадує Віктор. — 23 лютого ввечері мене відпустили додому, я хотів побути з сім’єю. Близько 5 ранку 24 лютого задзвонив телефон, телефонував мій друг. Я скинув. Один раз, другий, третій… Потім підняв слухавку, бо вирішив дізнатися, ну що ж він хоче. А друг каже: „Братику, почалося“. — „Що почалося?“ Він відповів: „Війна!“ Я вийшов на вулицю, почув, що десь гелікоптери літають, і зрозумів, що дійсно все почалося».
Дім родини Віктора в Іванкові поблизу Чорнобиля опинився в безпосередній небезпеці, адже окупанти заходили з півночі саме через зону відчуження. Пізніше, під час боїв за столицю, Іванків опиниться в оточенні й стане найзапеклішою ділянкою боїв на київському напрямку, адже буде стримувати ворога від просування на столицю через Вишгород.
РЕКЛАМА
Віктор швидко евакуював сина та дружину на Закарпаття, а сам замислив піти добровольцем.
До великої війни Віктор займався спортом, грав у футболРЕКЛАМА
«Я хотів йти на війну одразу, але шви після операції ще не загоїлися», — пояснює чоловік.
Однак повноцінно відновитися після операції не вийшло — повістку отримав батько Віктора, і син, не маючи жодного військового досвіду і навіть строкової служби, не роздумуючи, пішов слідом за ним.
РЕКЛАМА
«Єдиний мій досвід був — це стрілялки в комп’ютері, — розказує Віктор. — Якщо звернутися до історії, то майже кожне покоління мало війну. І от настав наш час. Краще зараз цю війну закінчити, щоб наші діти її не отримали».
Доброволець
Захисник мобілізувався піхотинцем у 128-му гірсько-штурмову бригаду і вже 9 березня 2022 року опинився на запорізькому напрямку.
«Оскільки раніше я не служив, мене мобілізували в ремонтно-відновлювальний батальйон. А 10 березня нас вишикували й сказали: „Пацани, не вистачає піхоти. Хто бажає?“ І я та ще близько 100 осіб викликалися добровольцями», — пояснює Чонговай.
Віктор мобілізувався піхотинцем у 128-му гірсько-штурмову бригаду
Потім була оборона Херсону та сходу України. Захисник зізнається, що ворог вкрай небезпечний та винахідливий.
«Спереду йде „м'ясо“, а за ним сидять дяді, які добре розуміють, що таке війна і як потрібно воювати. Ці дяді слідкують за нашим вогнем: їх цікавить більш тяжке озброєння, кулемет, або ж РПГ. І коли вони починають рухатися вперед, то розумієш, що не все так солодко, як було ще пів години тому», — розказує Віктор.
Та найскладніші миті чоловік переживав разом з батьком.
«Я умовив командира, щоб він забрав до мого підрозділу батька. Спочатку він не хотів цього робити, казав, що батько — людина старша, та я все одно умовив. Батько по позиціях з нами переміщався, але на завдання не ходив», — каже військовий.
«Я тебе не кину»
В день, коли Віктор з підрозділом збирався на фатальне завдання, з ним мав би йти й батько, втім чоловік наполіг, що буде стріляти за двох, але батька з собою не візьме. Певно, це рішення врятувало життя батькові Віктора.
«Ми стояли в обороні. Нас помітив ворожий дрон і почав скидати гранати. Відразу влучили по хлопцях з сусідньої позиції. Потім дрон прилетів до нас. Протягом 3 годин він скидав гранати… У підсумку, із 8 осіб мого відділення, поранення отримали семеро», — пригадує Чонговай.
Читайте також: На протезі й в гори, і на марафон: історія студента-фізика, який у 18 років опинився на війні
Найтяжчі поранення отримав сам Віктор.
«Я лежав на животі, й граната впала мені на ікри. Кінцівки збереглися, але вони просто висіли на шкірі та м’язах. Кістки були повністю перебиті», — розказує військовий.
Віктора Чонговая та інших поранених українських бійців у госпіталі відвідав Борис Джонсон
Надавати першу допомогу чоловікові одразу ж кинувся побратим Ярослав.
«Ярослав підбіг до мене і питає, що трапилось. Я кажу: „Ноги, ноги…“ А було темно, близько другої години ночі, і він руки сунув мені прямо в розірване м'ясо. Я повертаю голову і бачу, що він побілів. Та Ярослав запевнив, що все буде добре, щоб я не переймався. Таке у нього завдання на той момент було — заспокоїти мене. Вже потім я його спитав, що він тоді відчув. Ярік відповів, що немов би засунув руки в миску з фаршем і подрібненими кістками», — каже військовий.
Читайте також: Від бронежилетів до вечірніх суконь: як дизайнерка на кріслі колісному створила власний бренд під час війни
Понад три кілометри під обстрілами Ярослав ніс на плечах свого побратима.
«Я просив, щоб він мене добив, просив, щоб кинув, та він відповідав, щоб я думав за дитину та жінку: „Братику, я тебе винесу“. Ми почули, як знову повернувся дрон з гранатою. Ярослав забіг в посадку, обережно мене поклав. Я кажу йому: „Скоріше тікай! Ховайся“. А він ліг біля мене, обійняв, поцілував в щоку і каже: „Братику, я тебе не кину“. І такі моменти я згадую зі сльозами на очах», — пояснює Віктор.
Життя у подарунок
Зрештою, евакуація завершилася успішно, однак лікарям довелося ампутувати Віктору кінцівки.
«Про ампутацію дізнався вже в реанімації від медсестри. Вона, молода дівчина, підійшла до мене і дивиться очима повними жалю. Я питаю: „Що там таке внизу?“ — „Немає в тебе ніжок“, — відповідає вона. Ну що ж, нема то й нема. Головне, живий», — каже військовий.
Чоловік пережив 13 операцій і продовжує вести виснажливий бій за власне здоров’я.
Віктор з дружиною і синочком
«Фізичний біль перейшов у фантомний, і він такий жахливий, що важко передати. Коли болить п’ятка, а у тебе фізично її немає, то це дуже давить на голову», — пояснює Віктор.
Втім, чоловік планує якнайшвидше стати на протези та забрати батька з фронту нарешті додому.
А побратим Ярослав, який виніс товариша на собі, віднині став для Віктора практично рідною людиною.
«Я буду вдячний Ярославу до кінця життя за те, що він подарував мені шанс жити», — резюмував Віктор Чонговай.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію машиніста потягу Костянтина Пастухова, який пішов на війну, отримав важке поранення і зараз повертається до нормального життя.
Фото зі сторінки Віктора Чонговая у Facebook
