«Я навчилася «народжувати» гроші з повітря» 16.05.2026 10:00 Укрінформ Одкровення волонтерки Оксани Левкової про чверть століття громадської діяльності, культурні «експедиції» та підтримку жінкам, котрі втратили найцінніше на війні.
Складається враження, що явище волонтерства виникло в Україні з початком війни – приблизно десять років тому. Життєпис Оксани Левкової – зразок того, що в Україні ще задовго до реального російського вторгнення існувала громадянська волонтерська позиція, совість і прагнення розвивати ініціативи там, де держава не бажала, не могла або не мала змоги впливати на власні національні інтереси.
Екологія та охорона Карпат у 90-х, мовні акції і рух «Не будь байдужим!», орієнтовані на перехід на українську мову молоді на сході та півночі України у 2000-х, інтеграція в середовище бессарабської різноманітності, щоб вже звідти, як «своїй», фактично знайомити українців з культурами один одного та з’єднувати все це українськими мотивами. Сьогодні – допомога «невидимій» частині війни в Україні, жінкам, чиї діти або чоловіки загинули, піддані тортурам, знаходяться в ув’язненні чи пропали безвісти. По суті, все своє активне життя Оксана вишукує кошти для того, щоб реалізовувати державну політику. Мовну, соціальну, культурну.
Про те, звідки беруться такі особистості, як трансформувались пріоритети, що найскладніше і найцікавіше в громадській діяльності – у розповіді Оксани Левкової для Укрінформу.
ВОЛОНТЕРАМИ НЕ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ, А СТАЮТЬ
Моя витривалість і певна невибагливість – це не якась нова риса, це результат дуже «не лагідного» виховання. Мій тато – кадровий військовий, і все моє дитинство пройшло в переїздах. Я змінила шість шкіл! Уявіть, що це за досвід для дитини, коли постійно новий колектив, нові приміщення, нове «доведи, хто ти».
Частину життя провела в Хабаровському краї, у Росії. Там були болота, батьківський аеродром. Ми споживали червону ікру ложками, бо її було вдосталь, але при цьому не бачили жодних фруктів. Нуль вітамінів, нуль сонця. А ще була Угорщина, але не та європейська ідилія, яку в Союзі уявляли, а життя за колючим дротом гарнізону. Це було дуже специфічне дитинство. Часом я думаю, що було б краще, якби я росла в інших обставинах, але, можливо, саме це загартувало мене настільки, що тепер мені небагато потрібно для себе особисто. Це та причина, чому я змогла 25 років проіснувати у громадському секторі – там, де немає стабільності, немає впевненості у майбутньому, але є місія.
Я стійка людина. І мій психотип – це те, що дозволяє мені сьогодні працювати з жінками, які втратили найдорожче на війні. Бо щоб витримати їхній біль, потрібно самій бути трохи із заліза.
ОДНОГО БАЛУ, ЯКОГО НЕ ВИСТАЧИЛО ДЛЯ ВСТУПУ, БУЛО ДОСТАТНЬО, ЩОБ ЗМІНИТИ ДОЛЮ
У 17 років я прибула підкорювати Київ, хотіла в Університет імені Шевченка, але мені не вистачило для вступу рівно одного бала. Це була катастрофа світового масштабу для молодої медалістки. Я поїхала до Львова, і тепер дякую долі за це. Я прожила там вісім чудових років. Студентство, аспірантура… за всі роки не було жодної «трійки».
Проте життя постійно підкидало мені «польову» працю. Одночасно з аспірантурою говорила в ефірах і знімала для різних ЗМІ. І ось липень 2002 року. Скнилівська трагедія. Я, юна журналістка, опиняюся в епіцентрі цього жаху, фіксую людські рештки, хаос… Це був мій перший досвід зустрічі з масовою смертю.
Але свою «наукову помсту» я таки здійснила: у 2008 році я повернулася до КНУ імені Шевченка і захистила там кандидатську дисертацію. Тема була максимально прикладна – російська та білоруська пропаганда в медіа. Я вже тоді бачила, як вони діють, як спотворюють дійсність. Тоді це видавалося науковим дослідженням, а виявилося, що це йшла підготовка до інформаційної війни.
АБО ТИ ГОРИШ СПРАВОЮ, АБО НЕ РОБИ ЦЬОГО
Громадська діяльність почалася для мене ще у Львові, з екології. Ми з Ганною Гопко (народна депутатка 8-го скликання, експертка з питань міжнародної політики, – ред.) були зовсім юними дівчатами, але вже тоді «воювали» за Карпати, боролися проти пестицидів на кордоні. Нашим наставником був Володимир Песляк, фотограф Укрінформу, людина – митець. Він так сильно любив гори, що навіть заповів розвіяти свій попіл над ними. Ось така школа була – або ти гориш справою, або не роби цього.
У 2006-му я потрапила в рух «Не будь байдужим!». Я прийшла туди працювати прессекретаркою, наступного року стала виконавчою директоркою і була дуже задоволена, що ми не стаємо політичною партією (як це часто траплялося з громадськими ініціативами)… Виявилося, що це про щирість. Ми робили те, що повинна була б робити держава.
Ми возили рок-гурти на Схід та Південь. «Мотор’ролла», «Флайzzа», «ОtVinta», «Гайдамаки», «Тартак» – це був наш культурний десант. Ми роздавали наші славнозвісні «малинові книжечки» про те, як перейти на українську. Я пам’ятаю Луганщину та Донеччину тих років (2008, 2010). Я не бачила там «вати», до нас приходили сотні молодих людей, які прагнули всього українського. Просто держава тоді була до них байдужа, а ми – ні. Ми знімали фільми про Холодний Яр, вигадували конкурси про Мазепу і возили туди, де їх популяризацією, м’яко кажучи, ніхто не займався. І коли мені кажуть, що Донбас «завжди був такий проросійський», я відповідаю: ні, ми просто не встигли його полюбити на державному рівні.
ІСТОРІЯ ПРОЄКТУ «СЕКС»: НЕ ВАРТО СУДИТИСЯ З РЕТРОГРАДАМИ
Був у моєму житті період, коли я намагалася змінити систему зсередини – три роки викладала журналістику у Вінницькому педуніверситеті. Це були часи Януковича і Табачника.
Ми зі студентами-філологами, молодими і сміливими, придумали проєкт «СЕКС». Звісно, це була провокація, але в назву ми вклали абревіатуру: «Сучасне Епатажне Креативне Слово». Ми їздили по школах, навіть у Крим, розповідали про сучасну літературу, про те, що українське – це круто, драйвово і сексуально теж.
Проте система такого не прощає. Ректор університету, такий собі «фізрук за покликанням», який отримував медалі з рук Табачника, вирішив мене позбутися. У місцевій пресі роздули скандал: «Викладачка навчає дітей сексу!» Це було так низько і абсурдно, але факт є фактом: мене раптово повідомили, що зі мною припинено співпрацю. Це був 2013 рік. Наш, з руху НББ («Не Будь Байдужим!», – ред.), юрист Юрко Фартушний (він воює з 2014-го року, людина неймовірної честі) говорив: «Оксано, подавай до суду! Це ж ідеальний кейс, ми їх розгромимо!» А я подивилася на це все і зрозуміла: у мене занадто багато реальної роботи в цій країні, щоб витрачати життя на судові процеси з ретроградами. Я просто пішла. З тих пір я більше не викладаю у вишах.
ЯК НА ВЛАСНІ ЧИ ЗІБРАНІ КОШТИ ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА
Один із моїх найскладніших і найулюбленіших проєктів – це «висадка» в Ізмаїлі. За три роки до повномасштабного вторгнення я усвідомила: Бессарабія – це «біла пляма» на карті українських сенсів. Там гагаузи, болгари, албанці, і всі вони живуть у полоні російського телебачення, до них Україна просто не добирається.
Я зняла там квартиру і почала возити туди український контент. Книжковий теж. Буквально тоннами. Юрій Андрухович якось підколов мене: «Оксано, це ж культура, це високе, як Ви можете тут вживати слово «тонни»?!!». А я йому: «Юрію, у мене спина пошкоджена через вашу культуру!». Бо я ці пакунки з книжками на собі носила.
Грошей на це держава не виділяла. Грантові фонди тоді цікавилися СНІДом або екологією, але не «зшиванням» країни. І я навчилася «народжувати» гроші з повітря. Я влаштовувала гастротури, продавала через Facebook знамениту дунайку (особливий вид чорноморського оселедця (Alosa immaculata), вино, місцевий крафт – а на ці гроші купувала для шкіл мапи України, портрети наших героїв, книжки. Деякі мої колеги – науковці крутили пальцем біля скроні: «Кандидатка наук продає рибу? Яке приниження!» А я вважала це честю. Бо якщо риба допомагає купити мапу України в клас, де її ніколи не було, то це найкраща риба у світі.
Я виселилася з тієї квартири в Ізмаїлі буквально за кілька тижнів до 24 лютого. Так склалося, що власниця її продала. Але той досвід, коли ти заходиш у середовище як «своя», коли ти розмовляєш з людьми про їхній побут, а потім делікатно інтегруєш туди українські сенси, оце і є справжня державна політика. Тільки робила її я сама на власні або зібрані кошти.
24 ЛЮТОГО: ВІДКРИТА РОЗМОВА ІЗ СОБОЮ
Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене, як і у кожного тоді, мабуть, відбулася дуже жорстка і відверта розмова із собою. Це той момент, коли всі твої попередні досягнення, статуси та регалії раптом зважуються на терезах реальності.
Я подивилася на свою дисертацію, на ті одинадцять років життя, які я «вклала» в науку. Стажування в МГУ імені Ломоносова (тоді це ще було можливо), копання в архівах Білорусі, поїздки в Сполучені Штати, робота в Бібліотеці Конгресу США… Це був колосальний обсяг часу й енергії. Теоретично, я могла б зараз повернутися у вищу школу, сісти в теплий кабінет і займатися «високими матеріями».
Але зрозуміла одну річ: не можу я займатися теорією, коли навколо суцільна практика виживання, смерть і біль.
Моя основна тема зараз – це сільські жінки, які є матерями або дружинами загиблих, полонених, зниклих. Погляньте: 70% українців у містах, а решта ж – у селах. За всіма опитуваннями вони менш впевнені в собі, у них менша тривалість життя, у них «все погано». Я останні три з половиною роки стукаю до них, їду в ці далекі села, вмовляю їх нарешті зайнятися собою.
ГАСТРОТУРИ ДЛЯ ОБДІЛЕНИХ УВАГОЮ
Ви не уявляєте, яка це праця – забрати таку жінку у гастротур. Я її запрошую на триденну поїздку Україною, вона ніби хоче, а потім каже: «Мене чоловік не відпускає». Або інша історія, і це моя «улюблена»: я витрачаю на пані цілий день у Рівному, воджу по кафешках (на які ще треба у меценатів гроші випросити, бо я ж не в полі з нею буду задушевні розмови вести!), пояснюю, що їй треба видихнути, відпочити. Вона два місяці каже: «так – так – так». А потім я телефоную, а вона: «Ой, вибачте, у мене вчора гусенята вилупилися, я не їду».
Ці гусенята… Я їх ніколи не забуду.
Або травень. Ну це ж «помідори»! Як ви могли подумати, що сільська жінка у травні кудись поїде? У міських є доступ до інформації, вони якось намагаються вирішувати свої проблеми, шукати на своїх робочих місцях собі заміну. А в цих кнопкові телефони, вони не звикли до психологів. Знайти їх, витягнути – це жах, це довго, це дуже складно. Це треба пробивати скептицизм місяцями, доводиться вибудовувати цілі схеми. Наприклад, жінці в Дніпрі повернули з Росії закатоване тіло рідної людини, там повний крах. Я через подругу, обхідними шляхами переказую, що є такі тури. І, звісно, з першого разу «загітувати» їхати відпочивати найчастіше не вдається.
Часто від них чую: «Та ви що? І це ми будемо в готелі і нас будуть обслуговувати? Це занадто розкішно». І ще один привід поплакати зараз у цій ситуації, що багатьом із них ніхто ніколи не готував сніданок, їхній улюблений сніданок. Такий, як люблять саме вони, а не діти, чоловік чи гусенята…
Але коли вони приїжджають, обділені увагою, на ту ж Рівненщину, де персонал готелів з ними по-королівськи спілкується, де їм безкоштовний проїзд роблять… Вони плачуть і в інтерв’ю місцевим журналістам зізнаються, що в них вдома так їх не приймають, як тут. Або успішна киянка, мати загиблого – їде в іншу область, і їй там все подобається. І це важливо, бо раніше вона проклинала всю Україну, казала, що в Україні вдови та матері загиблих нікому не потрібні. А так вона бачить: країна різна, у столиці не зрозуміли, зате в якомусь віддаленому від центру регіоні чудово прийняли.
ЇЖА – ЦЕ ПРОТИЛЕЖНІСТЬ ВІЙНІ
Часто думаю про те, чому саме гастрономія стала моїм інструментом. Джайлз Дьюлі, британський документальний фотограф, кулінар, письменник і гуманітарний активіст, після втрати трьох кінцівок в Афганістані, присвятив життя висвітленню доль цивільних у воєнних конфліктах, зокрема в Україні. Як волонтер, він популяризує ідею їжі як антитези руйнівній силі війни. Дьюлі працює з Анджеліною Джолі над благодійними проєктами у фонді «Спадщина війни», у своєму інтерв’ю гарно сформулював те, що я намагаюся довести справами. Він сказав: «Їжа – це протилежність війні».
Це напрочуд влучна теза. Війна – це завжди руйнування, хаос і ненависть. А їжа – це спосіб об’єднати людей. Джайлз, хоч і британець, обожнює нашу українську традицію великих столів. Найкраща їжа – це завжди спільна їжа. Він каже: «Я люблю супроводжувати історії смаколиками». Це ж наша з вами тема! Він їздить на прифронтові території, а там жінка, яка ховалася з ним в льоху від вибухів, дістає банку помідорів і просить: «Передай Анджеліні Джолі». І він привозить цю банку, потім робить цілу вечерю навколо цієї однієї банки помідорів, розповідаючи історію цієї жінки. «Їжа – найкращий оповідач», – каже він.
І я так само. Коли я приїжджаю вивчати регіон, куди хочу привезти жінок, я спочатку йду в ресторани. Говорю з власниками, прикидаю, чи зможуть там розміститися мої 15 чи 25 жінок. Я хочу, щоб вони приїхали туди як королеви. Щоб вони сіли за той стіл, скуштували ту дунайку чи місцеве вино. Це і є мій відпочинок – подивитися, як вони будуть там перезавантажуватись. Бо через ці смаки, через спільний стіл вони хоч трохи повертаються до життя.
ЯК ЗБИРАТИ ЩОРАЗУ 120-150 ТИСЯЧ ГРИВЕНЬ НА ГАСТРОТУР ДЛЯ ЖІНОК
Мене останнім часом асоціюють з дунайкою. Журналісти кажуть: «Оксано, ви такий геніальний маркетолог, так розкрутили проєкт». А я сміюся. Люди, дунайка – це легкий проєкт! Це унікальний делікатес, там багато омеги, вона просто смачна. Я не витрачала роки на те, щоб її розпіарити.
Або спробуйте розпіарити Мазепу! От у 2008-му році жити постаттю Мазепи, тягнути його до 2012-го – оце було важко. У мене є набагато складніші інформаційні продукти, які треба «продавати» суспільству. А дунайка – це наче спосіб народити гроші з повітря (частина із коштів, які сплачують люди за дунайку у короткий сезон її вилову йдуть на оплату турів для жінок, – ред.) Один такий чотириденний тур для групи матерів і дружин полонених, зниклих і загиблих коштує 120–150 тисяч гривень. Я маю не вилазити з Фейсбуку, «наклянчувати» ці суми, звітувати перед усіма… Особливо зараз, коли після кількох скандальних історій з волонтерами довіра до них коливається. Це шалена безсонна робота.
МАЗОХІСТКА ЗА ХАРАКТЕРОМ
Раніше була раціональніша, думала розумом. А зараз, через війну, здається, тільки серцем. Дуже важко дається війна, стільки горя навкруги. Коли бачиш ці історії жінок… я ніколи не знала, що люди можуть так жити.
Нещодавно в турі була жінка з Одеської області. Вона п’ять днів нашої подорожі трусилася, бо «сусід стріляє в її кота». Ви розумієте? У неї син зник безвісти у Кринках, вона сама без чоловіка підняла п’ятьох дітей. У неї померла донька десять років тому, і вона виховувала ще трьох онуків від цієї доньки, а сусід стріляє в її кота, і це їй не дає спокою.
А в цей час у Києві громадські активісти в гарних костюмах п’ють каву і запрошують на форуми одних і тих самих «зіркових» спікерів, дарують “стопіццоті” брендовані чашки. Згадую, що 20 років тому кошти на українські ініціативи доходили, умовно кажучи, максимум до Ворзеля. А ти, «відомий» волонтер, поїдь у глибокі села Одещини! В села Донеччини! Ти ж не слабак, з телевізора не зникаєш! Але ніхто не хоче. Тому я беру найважче. Мабуть, я мазохістка за характером.
Мені 45 років і в мене один шлях – заробляти на це все далі, підтримувати цих жінок. Якби проблеми не було, я б цим не займалася. Я ж думала, що буду просто викладати журналістику, і мене це влаштовувало. Але затягнуло, бачите…
БІДА, ПРО ЯКУ БУДЕ ВАЖКО СЛУХАТИ НАЙБЛИЖЧИМИ ДЕСЯТИЛІТТЯМИ
Мені не потрібні тонни грошей, мій особистий щодень – досить аскетичний. Але психологічно… це важко. У мене шалене безсоння. Я зверталася до фахівців, але що вони скажуть? Слухати почуті мною від жінок методи катувань, які раз у раз виникають у моїй голові, психологи найближче десятиліття навряд чи захочуть.
Я проінтерв’ювала вже понад 400 жінок. Як я тримаюся? У мене є свої секрети – наприклад, спортклуб. Я в свої 45 сідаю на шпагат, роблю всі найскладніші розтяжки, стійки… Це допомагає, бо й фізичне навантаження в моїй роботі колосальне.
Я дуже люблю свій житловий масив на Київщині. Там чудова природа, ліси, які тягнуться аж до Житомира. Там працювали ландшафтні дизайнери, все дуже красиво, тому можна навіть не мати дачі. Це моє місце сили, де я можу хоч трохи відключитися.
Мене запрошували в політику багато разів. Але я не йду. Там потрібно «забарвитись» у якийсь колір, сповідувати партійну культуру. А я успішно не забарвилася за 25 років. Може, колись, коли набридне «працювати» в полях… але поки тримаюсь. Кров рухається, лімфа рухається – це корисно для здоров’я. Лікарка радить мені менше працювати. Хіба ж це реалістична порада?
Нещодавно сталася історія, яка мене трохи «підлікувала» емоційно. Мені зателефонували з Посольства Євросоюзу в Україні. Кажуть: «Пані Оксано, ми Вас обрали для вручення мікрогранту: 1000 євро. Приїжджайте на сніданок з пані посолкою Катаріною Матерновою».
Я прийшла туди, долучилася до інших громадських активісток, політичних лідерок… І мені розповіли неймовірну історію. Виявляється, якась американка на ім’я Бренда почула радіоновини з Києва. Послухала, як ми тут живемо під обстрілами, як працюємо, і написала посолці: «Я дивлюся на цей заморожений, але живий Київ і хочу щось зробити. Ось вам 500 доларів – передайте їх комусь, кому важко і хто, незважаючи на все, бореться».
І послиця обрала мене, перед тим долучивши і свої кошти. Цей формат фандрейзингу має назву «matching» – це коли до певної суми додаються партнерські гроші, 50/50.
Ці кошти дають надію, що ми зможемо вивезти на реабілітацію ще більше жінок. Бо я не можу зупинитися. Поки є матері і дружини, які плачуть у порожніх хатах, я буду «народжувати» гроші, буду домовлятися, буду везти їх до моря. Бо це і є те, за що ми воюємо: за людину та її здатність витримати цей жах і залишитися людиною.
Записала Ярина Скуратівська, Київ
Фото в публікації Володимира Тарасова, Укрінформ.
Історія Волонтери Жінки Війна з Росією