Теракт у Києві: У нас вистачає чорних емоцій, не треба їх роздувати 22.04.2026 12:40 Укрінформ Психологи про вчинки стрільця в Києві, реакцію соціуму та подальші дії з нейтралізації напруги
Неділя виявилася «вибухонебезпечною» у контексті новин для Києва та й не лише. Смерть людей (на цей час стало відомо про сімох полеглих та сімох у лікарні, згідно з останніми даними правоохоронців) колишнім військовим із московським минулим вразила громадськість. Громадськість, котру, здавалося б, на п'ятий рік Великої війни вже важко чимось «вразити». Проте виявилось, що є чим. Навколо самої трагедії, як і міркувань, вже декілька днів безліч коментарів, поглядів, різних оцінок та пропозицій: негайно щось виправити, налагодити, затвердити, покарати, розігнати або ув’язнити.
Те, що зараз кваліфікується як теракт, має і спеціальний термін, якого поки немає в українському законодавстві – масовий розстріл, або масшутінг англійською мовою. У Кримінальному кодексі України згадуються «Терористичний акт» (ст. 258) або «Навмисне вбивство двох або більше осіб» (ст. 115), але конкретного визначення для несподіваного нападу в людному місці без політичного задуму у нас досі немає.
У чому відмінність? Вона полягає насамперед у спонуканні. Теракт – це злочин, скоєний з метою залякування суспільства, впливу на ухвалення рішень представниками влади або міжнародними структурами. Він завжди має ідеологічний, політичний або релігійний мотив.
Масшутінг (масовий розстріл) – це акт насильства, спрямований на знищення максимально великої кількості людей у конкретному місці. Причиною тут найчастіше виступають особиста помста, ментальні відхилення, нігілізм або бажання «прославитися», навіть коштом власного життя.
На великий жаль, стрілянина такого масштабу – явище, яке існувало і існує незалежно від того, чи триває війна всередині країни, чи ні. Фактично, в Україні вже були приклади подібних трагічних випадків за останні роки:
– Січень 2022 року, Дніпро: стрілянина на заводі «Південмаш», де солдат строкової служби Артемій Рябчук розстріляв варту (5 жертв).
– Жовтень 2023 року, Закарпаття: інцидент із використанням гранат депутатом сільради під час засідання, що за наслідками та хаотичністю близьке до масшутінгу.
– Одиничні випадки в Києві та області: пов'язані з побутовими суперечками за участю осіб, які мають доступ до нелегальної зброї, кількість якої в державі під час війни значно зросла.
Якою була реакція суспільства на цю жахливу подію? Чи можливо взагалі зупинити потенційного вбивцю і чи не спровокує медійний розголос наступних «шанувальників» до нових злодіянь?
Укрінформ поспілкувався із соціальним психологом, в межах компетенції якого аналізувати психологію великих груп населення, доктором наук Вадимом Васютинським.
Про відгук суспільства: Чому нас «зачепило», незважаючи на чотири роки війни?
За словами Вадима Васютинського, людство зараз живе в режимі постійної емоційної напруги. Ця напруга лише зрідка зменшується короткочасними сплесками радості від успіхів на фронті чи «бавовни» на російських НПЗ в портах і на підприємствах. Однак загальний фон залишається тим самим – це стан безперервного стресу.
Психолог зазначає: війна для багатьох стала звичкою. «Ракети летять на нас майже кожен день. І як реагує більшість? Ми, на жаль, частіше не ховаємось. Звучить сирена, а люди в Києві не розбігаються – хтось хіба що прискорює крок. Ми до цього призвичаїлися, втягнулися і майже не реагуємо. Війна перетворилася на рутину для тих, хто спостерігає за нею через екран».
Однак трагедія з масовим розстрілом вибилася з цього «звичного» воєнного контексту. Саме ця «нетиповість» події, її певна «свіжість» (хоч це й моторошне слово для такої трагедії) знову пробудила базові почуття: страх, жага безпеки та гостре відчуття її відсутності. Тому в цілому науковець оцінює відгук людей на стрілянину як знервований.
Про «провал» поліції та суспільну роз’єднаність
Вадим Васютинський акцентує на тому, що подія загострила застарілі закиди до правоохоронних органів. В суспільстві існує негласна вимога: якщо ти не на передовій, ти повинен виконувати свої обов’язки в тилу бездоганно.
Вадим Васютинський
«Люди відчувають, що поліція не впоралась зі своїм завданням. Звідси й роздратування. Зараз думки розділилися: одні вимагають відправити всю поліцію на фронт, інші ж жахаються, що ми тоді залишимося зовсім беззахисними».
Психолог застерігає від суджень «після бою». Легко бути мудрим, коли знаєш кінець. Він задає провокативне, але юридично правильне питання: а що було б з поліцейським, якби він застрелив злочинця до того, як той почав вбивати?
«Якби поліцейський застрелив його в момент, коли той тільки вийшов зі зброєю і почав погрожувати, ми б сьогодні сказали: «Це чудово». Але за законом цей поліцейський на декілька років міг би опинитися за ґратами. У нас ці речі не врегульовані. Де ця межа, коли вже можна пристрелити людину за агресію, а коли ще ні? Ми не знаємо, що буде далі, і це величезна проблема для таких ситуацій».
Чи можливо було розпізнати вбивцю заздалегідь?
Відповідаючи на питання щодо можливості передбачення подібних нападів (зокрема через соцмережі), експерт підкреслює: групи ризику існують завжди. Це соціопати, психопати або люди, схильні до агресії. Проте до моменту вчинення злочину вони – вільні громадяни.
«Можливо відслідковувати анамнези, риси характеру, історію життя. Але поки людина нічого не скоїла – що ви з нею зробите? Вона ж не каже: «Завтра піду всіх вбивати».
Васютинський порівнює це з домашнім насильством: поліція часто не бажає виїжджати на такі виклики, тому що знає, що потерпіла завтра може відкликати заяву. Дієва профілактика в принципі непомітна. «Якщо психологи, поліція чи журналісти вплинули на потенційного агресора так, що він нічого не накоїв – то просто нічого не сталося. І тоді соціум запитує: «А за що ви отримуєте гроші, якщо злочинності немає?». Це як у психотерапії: найкращий результат, коли клієнту здається, що він впорався самостійно, а роль фахівця – десь на третьому плані».
Психолог відмічає, що в тилу ситуацію стає утримувати все важче. Повертаються військові – люди з навичками та травмами. І хоча не слід бачити в кожному ветерані потенційного агресора, такі випадки неминучі. Те ж саме стосується й загострення ситуації навколо ТЦК.
«Ми можемо засуджувати ексцеси в ТЦК, але як без цієї системи ми прагнемо не програти війну? Трапляються люди, які дозволяють собі зайве, але називати їх усіх «катами» та ворогами – це абсурд. Моя рекомендація в оцінці таких людей і ситуацій: наскільки це можливо, уникайте крайнощів. Крайнощі тут не бувають логічними».
Про медійну відповідальність: Чи не спровокуємо ми нові вбивства?
На відміну від епідемій самогубств (ефект Вертера), масові розстріли рідше стають прямим наслідком медійного розголосу. Васютинський вважає, що хоча група ризику може відреагувати на «хайп», вірогідність повторення подібного в найближчі дні через новини – низька.
«Замовчувати – це абсолютно невірна позиція радянського зразка, яка породжує плітки та нісенітницю. Питання не в тому, чи говорити, а в тому – ЯК. У нас і без того багато емоцій, навіщо їх штучно роздмухувати?»
Психолог різко критикує сучасну манеру «гучних заголовків», називаючи таку маніпуляцію «підступною».
«Коли журналісти бачать, що людям і так погано, а вони ще підсипають солі заради переглядів – це маніпуляція. Якщо подача стримана й об’єктивна, вона може програти сенсації в моменті, але в перспективі виграє, тому що викликає більшу довіру. Не можна роздувати подію до масштабів вселенської трагедії «все пропало». Необхідна виваженість. Людям і без того вистачає сенсацій, вони вже перетворюються на білий шум».
Олег Чабан: «Як підготуватись до таких подій? Розмовляти»
Лікар-психіатр, професор Олег Чабан у відеокоментарі Укрінформу пояснює бажання в даний момент людей сховатись, зникнути, втекти як закономірний психологічний захист на екстремальну подію. Це інстинкт самозбереження. Логіка буде включатись згодом, – говорить Чабан.
Чого не варто робити? Не провокувати нападника. Тому що той, хто робить злочин знаходиться у нервовому збудженні. Не варто робити різких рухів. Не варто дивитись в очі нападнику, так як прямий погляд може сприйматись як агресія. Лікар радить максимально, наскільки це можливо, розслабити тіло: “в тілі повинно відчуватись максимальне розслаблення”. Також потрібно виконувати вказівки нападника, так як логіка його нам невідома, а відмова може спровокувати нові напади агресії.
Особливо психіатр наголошує на підготовці дітей до різних “неочікуваностей” життя. Головне – розмовляти батькам з дитиною, пояснювати можливі моделі надзвичайних ситуацій, навчати, як поводитись при подібних ситуаціях і чого не слід робити.
Андрій Козінчук: «Мета тероризму – не вбивство, а наш страх»
Військовий психолог, ветеран та блогер «В моїй голові» Андрій Козінчук розглядає останні події як, навпаки, класичний акт терору, де головною ціллю є не лише конкретні жертви, а насамперед психіка кожного, хто залишився живим. На думку експерта, соціум опинився під впливом «хоррору та терору». Тероризм у своїй основі є відкритим актом, націленим на те, щоб змусити людей боятися та підозрювати кожного – від випадкового прохожого до сусіда по сходовому майданчику.
Психолог наголошує, що людьми, котрі постійно перебувають у стані страху, набагато легше керувати. Терорист передає суспільству чіткий сигнал: «Бійтеся, ходіть по вулиці та пильнуйте». Це створює величезний тиск на психіку, адже на підтримку такої внутрішньої напруги витрачається велика кількість енергії, яка повинна бути спрямована на розвиток, роботу та нормальне існування.
Окремо Козінчук торкається теми легалізації зброї, вказуючи, що саме стан невизначеності та відсутність чітких правил викликають додаткову тривогу. Він наполягає на розмежуванні понять «доступності» та «легалізації».
Цікаво, що в колі військових ліквідація терориста не викликала злорадства чи радості. Психолог відмічає, що фахівці скоріше відчувають жаль через те, що вбивця не постав перед судом. Для такого злочинця смерть часто є бажаним «подарунком» або кінцем, тоді як справедливим було б тривале покарання та страждання за законом.
Стосовно соціуму, то головна ідея Андрія Козінчука полягає в необхідності виходу зі стану пасивної жертви. Для повернення відчуття контролю над ситуацією та зменшення тривоги психолог пропонує три конкретні кроки. Перший – це отримання прикладних навичок: курси тактичної медицини, стрільби чи самооборони реально знижують рівень страху. Другий – соціальна єдність. Звичайна звичка знати своїх сусідів та вітатися з ними дозволяє визначати простір навколо себе як зрозумілий та «свій». Третій – не залишатися зі своїми страхами наодинці. Якщо страх стає паралізуючим, важливо звертатися за допомогою до близьких, волонтерів чи профільних спеціалістів.
Безпека – це наше спільне завдання, підсумовує експерт. Не варто чекати, що хтось прийде і миттєво вирішить проблему. Кожен новий «скіл» чи корисна навичка громадянина – це мінус один відсоток від загального суспільного страху.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото – місце події в Голосієві. Фото Є.Котенко, Укрінформ
Поліція Теракт Вбивство Кримінал Київ