Екскурсія до Лаври – підтримка жінкам, що втратили близьких на війні 04.04.2026 10:00 Укрінформ Вони визволяють себе з пут скорботи. І ридають, і радіють, але так само наполегливо потребують товариства. Вони гуртуються поблизу головного входу до Лаври. Звичайна екскурсійна група – різновікова, строката, жвава, щоправда, виключно жіноча. Дехто з цих 15 жінок розмовляє в невеликому колі, регоче та кепкує, дехто стоїть віддалік, комусь весело, а деякі мають вигляд, ніби закриті у власній шкарлупі, ніби бережуть у собі щось дуже дороге, що складно втримати і не показати назовні. Київ. Лавра. Ранок. Насправді ж ця група – дружини і матері полеглих та зниклих безвісти воїнів. Зібрала їх разом волонтерка Оксана Левкова (інтерв’ю з нею побачите в «Укрінформі» невдовзі). Оксана називає цих жінок дещо по-іншому: «Матері і дружини ув’язнених, замучених, загиблих та безвісти зниклих». Волонтерка Оксана Левкова. У нещодавно відкритій для візитів Києво-Печерській лаврі групу супроводжуватиме Юлія Візір, мати загиблого моряка, якого противники вбили два роки тому. Ми розмовляємо трохи з Юлією, обізнаною екскурсоводкою, – зазначає, що бажала зробити щось для матерів та дружин. Запропонувала безкоштовно провести екскурсію «для своїх», а згуртувала охочих вже Оксана, як організаторка. Обіцяний сонячний день іноді закриває сонце, але навіть за досить прохолодної погоди одна з учасниць, помітивши поряд фотографа, скидає куртку. Багатозначна футболка. Значущий жест. Вони насправді тут не тільки для того, щоб почути розповідь. Вони тут, щоб нагадати, щоб не забували про їхніх хлопців, щоб робити бодай якісь дії заради надії… Екскурсія має не одну ціль. Запитую в Юлії Візір, чи траплялися подібні приклади екскурсій, говорить, що за 30 років діяльності – жодного. Чому надумала запропонувати екскурсію для цих жінок? «Тому, що я така сама, як і вони». Перша подібна екскурсія, здається, припала до душі багатьом. І це зцілююча історія, на думку співрозмовниці. «Лавра – це не тільки релігійна святиня. Це такий простір, де кожен може відшукати собі своє місце, тому що тут і про архітектуру, і про мистецтво, і про історію, і про літописання, і про вивчення, ну, що завгодно». Тим часом Юлія розповідає хроніку Лаври, переказує про головні споруди і веде екскурсанток до Ближніх печер, які нещодавно частково відчинено для відвідування. Війна, можливості потрапити скрізь, звісно, обмежені. Наприклад, Дальні печери досі зачинені. Однак спеціально для жінок шанс пройти трохи далі надають, але це «таємні» домовленості. Важливо: погляд Юлії на розвиток Лаври, звичайно, з української позиції. І безперечно, питання російської церкви, боротьби за культурні надбання порушується під час екскурсії неодноразово. Юлія Візір. «Дівчатка» – так називають вони одна одну. Оксана Левкова, яка «тримає руку на пульсі», координує і супроводжує групу, піклується жінками і надзвичайно уважна щодо їхнього психологічного комфорту. Наприклад, ми довго домовлялись про участь репортерів в екскурсії – формат, час і специфіку, адже для Оксани важливий душевний спокій кожної з них. Щоб не «докучати» зайвими запитаннями, фотографуванням, розмовами. Оксана охоче розповість про долю кожної з них: «Я самостійно все роблю у проєктах, проте основна частина підготовки – це подолати скепсис жінок. Тому що вони не згодні нікуди їздити. Кожна у своєму горі. Жахливе горе, жахливе. Зараз в однієї з них гостра стадія, вона майже не дихає. Їй тільки-но вчора повідомили, що сина вбили на Гуляйпільському напрямку. Їй дуже зле. Але вона прийшла сюди. Не чіпайте її зараз». Шлях до Ближніх печер. В цей час жіноча спільнота рухається холодними коридорами наближення до печер, де їх супроводжують історії про український опір та силу в святині української церкви. І ці розповіді вони слухають інакше, щиріше. Оксана Левкова переказує, що після «визволення» Лаври від російських ченців пропозиція Юлії Візір викликала в неї особистий запал, адже Оксана до війни вивчала епоху Івана Мазепи, фундатора багатьох місцевих споруд, якому ще багато років тут же зачитували анафему. Тоді, зізнається, перебувати у цих мурах було морально тяжко. Вже після півторагодинної прогулянки питаю нашу екскурсоводку, як працювалося у Лаврі раніше. Юлія тактовно відповідає: «важко», «траплялось різне». За її словами, відчувався тиск та невдоволення церковників роботою співробітників заповідника (територію Лаври до 2025 року займали УПЦ МП, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» та ще низка державних установ). Відвідування печер. Чистий та навіть сонячний двір Лаври сповнений тишею та невеликими групами туристів. «Дівчатка» йдуть перекусити у найближче кафе і далі у них за планом поїздка на вечерю у Бровари (так тепер вірно пишеться українською містечко біля Києва, історична мовна справедливість, – ред.) Краса весни Прощаємось із Юлією Візір, з якою прямуємо до виходу. Запитую, чи недаремно вона запросила цих жінок. Так, хоча їй важливо бачити об’єднання, згуртовуватись і ставати міццю. Втім, біль таких жінок, сотень і тисяч жінок залишається у вузькому сімейному колі, – про них мало пишуть, розповідають, вони рідко кудись вибираються, особливо у містечках та селах. Часто жінки приречені на самотність і тишу. «Мені взагалі здається, що це коло матерів, дружин малопомітне в медійному плані. Малопомітне тому, що люди не готові зустрітися із втратою», – каже Юлія. А якщо мова йде про втрату батьками дитини, «то люди зовсім не знають, як там себе поводити, як себе ставити. А така спільнота, вона насправді дуже б знадобилась. От Оксана організовує тури по Одещині, Рівненщині. І це дуже класно, дуже цінно. Але так, таких проєктів можна було б реалізувати багато». У Юлії Візір воювали і чоловік, і син. Син поліг на війні два роки тому. «Він загинув у морі, був військовий моряк. Знаєте, про військових моряків дуже мало інформації, дуже мало, – що вони роблять, що вони взагалі існують. Але якщо якісь «Шахеди» не долітають до Одеси чи області, то це, власне, їхня робота. Ну і ще дуже-дуже багато різноманітних завдань виконують, як-то контроль берегової лінії. Мені казали, що зараз у світі підручники переписують, де йдеться про стратегію морських боїв, адже робили ставку на величезні авіаносці, крейсери. А виявилося, що найбільш ефективні маленькі катерки та морські дрони». П’ємо каву. За столиком нас четверо – Оксана Левкова, Світлана Шевченко, Людмила Виноградська. Світлана втратила на війні чоловіка, Владислава Шевченка. Їхня сім’я з Маріуполя. Капітан Шевченко («Борода») загинув у 2022 році під час оборони Маріуполя, прикриваючи пораненого товариша, однак сам отримав смертельні поранення. Людмила Виноградська та Світлана Шевченко (праворуч). Людмила Виноградська, киянка, мати полеглого на війні єдиного сина. Снайпер розвідувальної роти 46-ї десантно-штурмової бригади Олександр Виноградський загинув 5 січня 2023-го у контактному бою з «вагнерівцями» в Соледарі. Питаю, як їм екскурсія. Світлана: «Дуже цікаво, дійсно багато нового, мені сподобалося». Міла: «Я прийшла за позитивними емоціями і я їх отримала». Такі екскурсії – це рідкість для жінок. Якщо для Міли, киянки, є можливість дізнатись про події від міського мілітарі-хабу, то Світлана, яка евакуювалась з Маріуполя, все ще залишається наодинці з болем та втратою. Її «віконце» – це ті заходи, які пропонують знайомі, волонтери. «Я досі себе вважаю переселенкою і, чесно, навіть не дуже в курсі, куди звертатись, і документи не всі маю в порядку». Оксана Левкова пояснює, чому важливо особисто знайомитись із кожною такою жінкою: «Я з ними навмисно знайомлюсь у різних місцях України. Їх дуже багато. Це сотні тисяч жінок, а сотні з них у мене в блокнотах, які очікують на мої поїздки. Чому я особисто з ними знайомлюсь? Тому що онлайн писати та запрошувати — це безглуздо, тут якась Оксана з Києва пише: «Приїжджайте на мої подорожі». Ясно, що вона не поїде на поїздки. Тому на екскурсію ми можемо зібрати людей протягом трьох днів. Але спершу ти спробуй достукатись до них». Світлані Шевченко складно зважитись зі своїм горем виходити «у світ». Її ранять слова, погляди, необдумані вислови. Щодо можливості єднатися таким жінкам обидві співрозмовниці дещо скептичні, мовляв, у кожної групи власні проблеми – хто шукає зниклих безвісти, хто об’єднується з родинами військових частин чи бригад, де служили та загинули рідні. Світлана пояснює на власному прикладі, наскільки необдумані слова чи чиїсь упередження можуть заподіяти болю: «Як я можу єднатись, коли відкриваю нещодавно наш чат і читаю розмову, де після відвідин кладовища в Києві одна написала, що довкола могили лише «наших», мається на увазі із західних регіонів. Мовляв, з Донбасу вони взагалі не борються за своє. Як мене накрило! Я пишу: «А ви розумієте, що у нас навіть поховань нема». Мені нема куди йти! А якщо і привозять тіла звідти, то тут і земля не така, як у нас. Як тут нас об’єднати?» (Капітан Шевченко «Борода» все життя прожив у Маріуполі і з перших днів повномасштабної війни пішов добровольцем, у березні 2022 року поліг у бою на «Азовсталі». Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Маріуполь перебуває під російською окупацією, дістатись до могил наших полеглих нині неможливо, – ред.) Насправді ж екскурсії та мандрівки і головне – спільні обіди та вечері – це можливість побути між своїми. Міла Виноградська пояснює: «В таких турах просто живеш, їдеш, споглядаєш, спілкуєшся. І дуже відчувається, що на тебе там чекають, що ти важлива». Оксана Левкова уточнює: «Це місце, де можна не стримуватись. Хочеш – плачеш, хочеш – радієш, хочеш – червона помада. А вдома можуть сказати, мовляв чого ти не так плакала, не так голосно, як слід, або засудити за щось яскраве на тобі». Ось таким чином – з бесідами, подорожами і кавою жінки прямують далі. Витягають себе із міцних обіймів горя. І плачуть, і сміються, але так само наполегливо потребують спілкування. Каву випито. Оксана Левкова оголошує «низький старт». 15 жінок швидко збираються, перемовляються і вибігають з кав’ярні. Їх чекають у Броварах, а туди їм добиратись громадським транспортом, тому треба поспішати. Пронизливий вітер підштовхує їх у спину. Біля Лаври знову спокійно… Фото авторки публікації. Київська Лавра Екскурсія Полонені Жінки Зниклі безвісти