
«Бачу ціль – не бачу перешкод»: історія дівчини з ДЦП, яка навчилася водити авто й мріє про мандри 05.03.2026 13:39 Укрінформ «Було б чудово стрибнути з парашутом, зануритися у водограй чи зустріти схід сонця десь на Ямайці», – говорить Дарина Остапенко.
Мешканці Одеси Дарині – 22 роки. З дитинства вона живе з розладами моторики церебрального походження, має другу групу інвалідності. У дівчини насичене життя, вона трудиться інструктором у кінному клубі, стріляє з цибулі та арбалету. Свою розповідь вона передала журналістам Укрінформу.
“Я СТІЙКА, ТРЕНУЮСЯ ПОРУЧ З УСІМА”
– Коні дуже добре впливають на душевний стан людини, заспокоюють нас на нейрофізіологічному рівні. Ці тварини «управляються» ногами – від коліна до п’ят, а це саме ті ділянки, з котрими у мене труднощі. Я повинна була б піти в адаптивний кінний спорт, але маю незламний і наполегливий характер, тож тренуюся на рівні з усіма, – ділиться Дарина.

У кінному клубі дівчина працює з двома кіньми – Азою та Донгаром.
– Вони дуже чутливі, відгукуються на мій голос і так контактують. Донгар – справжній спортсмен: йому досить мого маленького сигналу, щоб зрозуміти, що робити. У листопаді я посіла друге місце на місцевих змаганнях, – розповідає Дарина.

Розповідає, що має намір освоїти іповенцію (метод психологічної реабілітації та арттерапії, що базується на взаємодії людини з конем без обов’язкової верхової їзди).
Дарина навчалась у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського на дефектолога. Саме тоді зрозуміла, що за фахом працювати не зможе.
– Ми вивчали особливості функціонування організму і ментальності людей із синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП тощо. Моїм завданням було б допомагати людям із порушеннями мовлення, виходячи з їхніх потреб. Я прагнула працювати з особливими дітьми, але виявилося, що для мене це важко в емоційному плані. Мені важко контактувати й не приймати все близько до серця, – пояснює вона.

Наразі Дарина – магістрантка факультету іноземних мов Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Вчиться на дистанційній основі. А ще – пише вірші та малює, відвідує курси дизайну: “Я часто малюю чорною ручкою або лайнером. Наприклад, розписала собі чохол для смартфона”.
«У ТРАНСПОРТІ ЛЮДИ ІНКОЛИ ВДАЮТЬ, ЩО МЕНЕ НЕМАЄ»
Під час денного навчання дівчина жила в гуртожитку на вулиці Дегтярній в Одесі, до навчального корпусу на Фонтанській дорозі діставалася громадським транспортом.
– По-перше, водії можуть просто не зупинитися, коли бачать на зупинці людину з інвалідністю. По-друге, помітила зневагу людей, які роблять вигляд, що мене просто немає. По-третє, у маршрутках дуже невелика відстань між сидіннями, і людям з інвалідністю важко сидіти, навіть якщо хтось поступиться місцем. Також у деякому транспорті занадто високі сходинки, важко піднятися. Іноді ти маєш якось пройти через переповнений салон до водія, щоб вийти через передні двері. З палицею це дуже важко, – розповідає дівчина.

Додає, що був випадок, коли їй довелося навіть присісти на коліна незнайомому хлопцю, щоб він таки звільнив місце. Траплялося й таке, що від спеки Дарина втрачала свідомість у громадському транспорті: “З дитинства в мене температура 37,3. Якщо влітку дуже жарко, я не витримую”.
Відзначає, що людям з інвалідністю дуже важко долати металеві сходи, яких у Одесі чимало. Адже на них між сходинками застряють ноги.
– Здорова людина підніметься ними без проблем. Я ж не раз падала, набивала синці та подряпини, – розповідає співрозмовниця.

ЯК ВДАЛОСЯ РЕАЛІЗУВАТИ ЗАДУМ — СІСТИ ЗА КЕРМО
На права Дарина мріяла здати з 14 років. Каже: не мала жодних сумнівів, що зробить це.
– Мене дуже приваблювала ідея, що пересуватися можливо безтурботно та самостійно, не використовуючи міський транспорт. Я дуже його не люблю, він незручний і не підлаштований для людей з інвалідністю. А ще ж класно взяти й поїхати, наприклад, на море! Спочатку я чекала свого 18-річчя, але на той час припала епідемія ковіду, потім почалася війна і було не до цього, – говорить вона.
Втім, за словами дівчини, сісти за кермо її остаточно спонукав успішний досвід водіння знайомих, які пересуваються на кріслі колісному: “Якщо чоловік із першою групою інвалідності може водити величезний джип, чому я не зможу? Бачу ціль – не бачу перешкод”.

Для навчання дівчина обрала «безбар’єрну автошколу», що працює на базі Одеського державного університету внутрішніх справ. Тут навчаються 10 тижнів, із яких чотири – теоретичні. Після цього студенти складають екзамен і одразу переходять до практики. В автошколі є спеціально обладнані автівки з механічною та автоматичною коробками передач.
Теорію Дарина склала з другої спроби.
– Мені було дуже цікаво навчатися. Однак на екзамені зіткнулася з «хитромудрою» постановкою питань і заплуталася не тому, що не знала відповіді, – з тієї причини, що неправильно зрозуміла зміст запитання. Довелося перескладати, – згадує.
Дівчина вчилася на машині з ручним керуванням.
– Якщо автомат і механіка мають педалі, то при ручному керуванні газ і гальмо натискаються ручкою. На автівці, на якій вчилася я, натиск на себе означав рух вперед, від себе – гальмування. На кермі в мене був багатофункціональний джойстик. За його допомогою треба вмикати ті ж склоочисники, адже права рука має бути на ручці, – пояснює дівчина.
Вона добре пам’ятає свій перший виїзд на навчальній автівці.
– Це дуже відповідальний і хвилюючий момент. Ти несеш відповідальність не тільки за себе й інструктора поряд, а й за інших учасників дорожнього руху. Невідомо, звідки можуть вискочити наші «милі» люди на електросамокатах, – відзначає.
Інструктор організував її перший виїзд не завантаженими міськими вулицями, а там, де небагато пішоходів і світлофорів: “Я звикла до розмірів автомобіля, і потім ми почали виїжджати в місто. Повільно, десь 30 км на годину”.

ПРИЙНЯТИ ТА ПОБОРОТИ БОЯЗНЬ
Були у водійки-початківця й складні епізоди під час навчання.
– Якось після курсів мене забрала подруга на своїй машині. Я сиділа на пасажирському сидінні. Ми їхали якимись вузькими подвір’ями: там ходили мами з візочками, на дорозі гралися діти, бігали тварини, їхали зустрічні автомобілі, з якими було важко розминутися. І тоді мені стало моторошно – я уявила себе на місці водія. Зрозуміла, з якою кількістю факторів одночасно доводиться мати справу кермувальнику. Просто змирилася з цим фактом: так, мені страшно, я ще не готова самостійно водити, але продовжую вчитися й даю собі час підготуватися, – говорить вона.
За шість тижнів освоєння практичних навичок водіння дівчина складала іспит у сервісному центрі МВС.
– Приїхали мої викладачі, привезли автівку, на якій я навчалася. Поки я чекала своєї черги, спостерігала, як двоє людей не склали іспит, навіть не виїхавши з парковки. Один забув увімкнути покажчик повороту, а інший переплутав газ і гальмо. Після цього моє серце стислося, але я взяла себе в руки, прокрутила в голові теоретичні знання, продумала маршрут – і все було добре. Вдихнула, видихнула й поїхала, – ділиться дівчина.

“ТАНЦЮЮ ПІД МЕЛОДІЇ ВУЛИЧНИХ МУЗИКАНТІВ І ПОСМІХАЮСЯ”
Мріє Дарина про подорожі.
– Сенс буття – у відкритті нового. Я гадаю, що ми прийшли у цей світ, щоб прожити життя з усіма дарованими нам відчуттями. Ми відчуваємо смак, аромат, дотики. Було б здорово стрибнути з парашутом, зануритися у водоспад чи зустріти схід сонця десь на Ямайці. Світ дуже цікавий, і мені сумно, що люди не завжди можуть зупинитися й подивитися навколо. Я люблю спостерігати за людьми. Вони кудись біжать, стурбовані, дивляться в дисплеї смартфонів. Чи живуть вони в дійсності? Ні, – каже Дарина.
Дівчина вважає, що останнім часом сучасне суспільство стало більш готовим до сприйняття людей з інвалідністю.
– Молодь до 30 років набагато терпиміше ставиться до людей з інвалідністю, ніж люди старшого віку. Голосні безтактні питання про мій стан я найчастіше чую від літніх жінок, – додає Дарина.
На її думку, значною проблемою для людей з інвалідністю є страх.
– Він сковує. Я з 13 до 14 років після складних подій у житті просто сиділа вдома й читала книги. Боялася спілкуватися з людьми. Але потім зрозуміла, що життя одне і його треба проживати. Зараз я танцюю під мелодії вуличних музикантів і посміхаюся. Не слід боятися, як на нас подивляться інші та що про нас подумають. Коли людина може без страху проявляти свої емоції та почуття – це краса, – каже вона.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото Ніни Ляшонок та надані Дариною Остапенко
Автомобіль Інвалідність Одеса Реабілітація
