Військова служба – це професійний капітал: як ветерану стати гравцем на ринку праці? 09.02.2026 09:01 Укрінформ Ринок роботи під час війни: якою мірою бойовий досвід конвертується у вміння та яку значущість він має в мирному житті?
Сфера працевлаштування в Україні з початком широкомасштабного вторгнення Росії перебуває у процесі безперервної видозміни – зі спадами і злетами, складними пристосуваннями й намаганнями знайти нову стабільність. За цими, на перший погляд, відстороненими визначеннями криються реальні історії людей: тих, хто шукає роботу, і тих, хто намагається зберегти підприємництво або створити нові колективи в умовах війни.
Укрінформ не раз висвітлював проблемні моменти на ринку роботи у період війни та способи їх подолання. Проте одна з його головних частин тільки починає по-справжньому формуватися, і саме вона в найближчі роки визначатиме як потенціал, так і безліч питань, на які суспільству доведеться давати відповіді вже зараз. Мається на увазі люди з бойовим досвідом – ветерани, які повертаються до мирного життя після багатьох років служби, та роботодавці, готові створювати для них особливі умови й переваги в наймі.
Поки що відсоток тих, хто відверто вказує бойовий досвід під час пошуку роботи на українському ринку, залишається відносно невисоким. Разом із тим, уже з’являються перші результати, які дають можливість не тільки фіксувати тенденції, але й говорити про системні «проблемні зони». Ігнорування їх означає створювати проблеми на майбутнє.
Вакансії, резюме і цифри
Про те, як сьогодні виглядає сектор працевлаштування ветеранів, Укрінформ поговорив із очільницею платформи «Назустріч» від Work.ua Анастасією Розлуцькою. Вже два роки ця ініціатива збирає вакансії з пріоритетом для людей з бойовим досвідом і по суті є одним із небагатьох інструментів, що дають змогу бачити загальну картину, хоч і частково.
«Ми не повинні базуватися тільки на кількісних даних, – підкреслює Анастасія Розлуцька. – Нам потрібні також і якісні виміри, оскільки не завжди число відповідає якості».
За її словами, на сьогоднішній день на платформі «Назустріч» зареєстровано близько трьох тисяч компаній, які відкрито заявляють про бажання брати на роботу спеціалістів з бойовим досвідом. «Якщо бути точним – 3 400. Кількість вакансій, які вони пропонують, – 9 541, але ця цифра постійно змінюється», – пояснює вона.
Анастасія Розлуцька. Фото Укрінформ
Водночас на платформі зараз приблизно 12 тисяч ветеранів, які розмістили свої резюме та вказали, що знаходяться в пошуку роботи. Але й ці відомості, за словами Розлуцької, не дають повної картини. «Це дуже приблизна цифра. Ми не знаємо, скільки ветеранів насправді зараз є на ринку роботи. Нам просто немає з чим співставляти», – говорить вона.
На перший погляд може здатися, що кількість ветеранів, які шукають роботу, більша за кількість вакансій з перевагою для них. Проте, як наголошує керівниця платформи, робити з цього однозначні висновки не варто. «Так, якщо говорити саме про вакансії з пріоритетом для спеціалістів з бойовим досвідом, їх менше. Але це нічого не говорить. Загалом на ринку близько 100 тисяч вакансій, і ветеран може подавати заявку на будь-яку з них», – пояснює Розлуцька.
Ці цифри скоріше показують масштаб і складність процесу, ніж надають готові відповіді. Попереду ще багато питань, зокрема відповідності кваліфікацій, готовності роботодавців, психологічної адаптації з обох боків, а також того, чи може ринок роботи в теперішньому вигляді інтегрувати сотні тисяч людей з бойовим досвідом без створення нових перешкод.
Інфографіка Укрінформ«Це не неготовність, це збентеження». Погляд кар’єрної консультантки
Кар’єрна консультантка Уляна Ходорівська працює з ветеранами вже декілька років. Хоча, в цілому, основну частину її діяльності складають консультації для жінок, зокрема тих, хто повертається на ринок роботи після тривалої перерви, пов’язаної з відпусткою по догляду за дитиною. Саме тому вона часто проводить паралелі між цими ситуаціями як прикладом «випадіння» з професійного життя і труднощами, які очікують тих, хто опинився на декілька років «за бортом».
За словами Ходорівської, в її практиці питання дискримінації ветеранів з боку роботодавців зараз не є масовим. «Я не бачу такого масштабу, щоб стверджувати, що цієї проблеми взагалі немає. Але з тими ветеранами, з якими я працюю, я не бачу і систематичної упередженості з боку роботодавців», – говорить вона.
Уляна Ходорівська. Фото з соцмережі
Більшість її клієнтів – це не звільнені з військової служби, а ті, хто ще служить, але вже думає про майбутнє: що буде далі, куди рухатися після служби або як створити паралельну цивільну діяльність. Часто звертаються і з питаннями щодо вибору підрозділу чи кар’єрної траєкторії у війську.
«До мене не приходили ветерани з історією, що їх конкретно не хотіли брати на роботу саме через те, що вони ветерани. Був один такий випадок, але в Іспанії. Людина не могла знайти роботу, поки не прибрала з резюме військовий досвід. Але це інший контекст: для них цей досвід просто незрозумілий», – пояснює Ходорівська.
Натомість значно частіше вона зустрічається з іншим – із завищеними очікуваннями щодо швидкості пошуку роботи та болісним сприйняттям відмов або відсутності відповіді від роботодавців. «Ветерани часто не готові до того, що пошук роботи – це тривалий процес. У середньому три-шість місяців, іноді довше, залежно від сфери. Я бачила багато публічних постів, де люди пишуть: “Я вже два місяці шукаю роботу, мені не відповідають”. І вони сприймають це особисто, нібито, проблема в тому, що я ветеран», – говорить консультантка. Саме цю причину, до речі, називає й Анастасія Розлуцька у подальшій розмові.
Насправді ж, за словами Ходорівської, у більшості випадків причина відсутності відповіді чи відмов може бути звичайною – слабке або невідповідне резюме чи загальна ситуація на ринку роботи.
«Зараз абсолютно нормально, коли відповідь на подані заявки з’являється після 10–15 запиту людини. Але ветеранам це буває дуже боляче – вони сприймають відмову або мовчання як саме упередження до бойового досвіду», – додає вона.
Разом із тим Ходорівська підкреслює: загальний настрій серед роботодавців, який вона бачить, скоріше позитивний. Компанії зберігають робочі місця, іноді зарплати, якщо у них є ресурс і час. «Я не бачу, щоб суспільство було не готове. Можливо, воно ще не зовсім готове, але воно точно хоче бути готовим», – говорить вона.
Ключовою проблемою Уляна називає не «неготовність» роботодавців, а збентеження ветеранів перед мирним життям і просить дуже обережно працювати з формулюваннями. «Це нормальне збентеження. Не катастрофа і не трагедія. Це те, що насправді жінки відчувають на ринку роботи десятиліттями. Це як після відпустки по догляду за дитиною: «всі побігли вперед», а ці пробують, питають, шукають, сумніваються. Просто чоловіки цього досвіду не мали й не знають, що повернення завжди потребує часу, звикання і переосмислення», – пояснює вона.
За словами консультантки, багато ветеранів вже не хочуть повертатися туди, де працювали раніше через змінені цінності та інший життєвий досвід. Саме тому особливо важливим стає спокійний діалог і професійний супровід. «Службу можна і треба представляти як досвід. Якщо уважно подивитися, з чим людина стикалася на службі, там є управління людьми, ризиками, організація процесів. Це дуже сильні компетенції», – наголошує Ходорівська.
Вона наводить приклад із власної практики, коли ветеран планував йти в маркетинг тільки тому, що «там можна добре заробити», але в процесі розмови з’ясувалося, що йому насправді цікаве управління людьми – те, з чим він вже мав справу на службі.
«І тут дуже важливо не гнатися за “модними” професіями, а спиратися на реальний досвід та інтереси», – говорить вона. «Збентеження – це нормально. Інформація, допомога і можливості є, і вони нікуди не зникнуть», – підсумовує Ходорівська.
Між страхами і недовірою: де виникають слабкі місця
Повертаючись до розмови про системні перешкоди, Анастасія Розлуцька з платформи «Назустріч» звертає увагу на те, що проблеми у взаємодії між ветеранами та роботодавцями виникають з обох сторін і часто дзеркально відображають одне одного.
З боку роботодавців це насамперед невміння працювати з бойовим досвідом як із професійним капіталом. «Дуже часто військовий бекграунд або ігнорується, або зводиться до набору стереотипів», – зазначає вона. За її словами, роботодавці часто не розуміють, як «зчитувати» цей досвід: які навички за ним стоять, як вони можуть бути використані в цивільній роботі й що з цього є реальним активом для компанії.
Водночас із боку ветеранів часто спостерігається інша крайність – применшення власної цінності на ринку роботи. «Багато хто просто не бачить зв’язку між тим, що робив у війську і цивільними професіями», – пояснює Розлуцька. Це спонукає людей або до вибору найпростішого шляху працевлаштування, або до внутрішнього переконання, що їхній досвід «ніде не потрібен».
Окремий фактор напруги – відсутність зворотного зв’язку від роботодавців. У ситуації, коли людина не отримує відповіді на відгук, дуже легко з’являється пояснення, яке здається очевидним. При чому ця проблема стосується і суто цивільного ринку, однак найгостріше сприймається ветеранами. «Це підсилює думку: “мені не відповідають, бо я ветеран”», – говорить Анастасія Розлуцька.
Ще один глибший запит, з яким усе частіше стикаються фахівці, – питання самоідентифікації після служби. «Ветерани часто запитують себе: “Хто я є після служби?” І це породжує великий запит на кар’єрне консультування», – пояснює співрозмовниця.
Якщо ж говорити про роботодавців детальніше, то, за словами Розлуцької, ключову роль тут відіграють страхи й узагальнення. Серед найпоширеніших – побоювання щодо психологічного стану ветеранів, очікування «особливого підходу» у роботі з ними, а також сприйняття ветеранів як потенційно складних працівників із ПТСР. «Також дуже часто варіанти, які пропонують для ветеранів, плутають із благодійністю», – наголошує вона.
Зі свого боку ветерани нерідко приходять на ринок роботи з недовірою до роботодавців, зокрема через попередній досвід неприємного спілкування на чутливі для них теми бронювання, мобілізації чи ухиляння, а також і знову-таки через банальну відсутність відповідей на відгуки. «Якщо ці речі не обговорювати й не вирішувати вже зараз, це точно не працюватиме на зближення й порозуміння», – підсумовує Розлуцька.
«Це не привілеї, а ресурс». Про позитивну дискримінацію ветеранів і межі підтримки
У своїх оцінках Анастасія Розлуцька й Уляна Ходорівська фактично говорять в один голос: однією з ключових проблем на ринку роботи залишається знецінення ветеранами самих себе та невміння адекватно оцінити власну вартість. Водночас Ходорівська йде ще далі й прямо говорить про потребу так званої позитивної дискримінації у працевлаштуванні ветеранів.
На питання, чи не створює виокремлення ветеранів у спеціальні програми або вакансії ризику дискримінації цивільних, кар’єрна консультантка відповідає так: «Я не знаю, як це правильно назвати, але по-чесному, те, що хтось зараз сидить в окопі, а я – ні, – це вже дискримінація того, хто сидить в окопі. Навіть якщо це був вибір людини», – говорить вона.
На її думку, сама логіка невдоволення появою «вакансій для ветеранів» виглядає суперечливою, якщо згадати нещодавній досвід українців за кордоном. «Коли в інших країнах створювали вакансії спеціально для українців, ми були цьому раді. А коли у нас з’являються вакансії для ветеранів, ми раптом починаємо говорити про несправедливість?» – зауважує Ходорівська.
При цьому вона наголошує: мова не йде про «чарівні» або гарантовані робочі місця. «Це не означає, що ветеран не може подаватися на всі інші вакансії. І це не означає, що на таку вакансію не може податися людина без бойового досвіду. Це просто позначка: компанія розуміє, що має ресурс для адаптації, навчання, підтримки», – пояснює консультантка.
У деяких сферах, наприклад у MilTech або виробництві дронів, бойовий досвід є не привілеєм, а об’єктивною вимогою. В інших – це лише додаткова компетенція, яку роботодавець готовий прийняти і «перекласти» у цивільний формат.
Ветеранський бізнес. Збірка батарей резервного живлення. Фото Укрінформ
Ходорівська проводить паралель із вакансіями для людей з інвалідністю: вони не означають дискримінації інших кандидатів, а свідчать про готовність компанії інвестувати ресурс в адаптацію конкретної ролі. «Інклюзивність – це не про рівність у вакуумі. Є обмеження, які диктує сама робота. Але це не скасовує потреби створювати можливості», – зазначає вона.
Водночас консультантка застерігає і від іншої крайності, коли готовність працювати з ветеранами залишається лише на рівні заяв. «Гірше, якщо бізнес заявляє, що він готовий для піару, іміджу, маркетингу, а реально не має ані ресурсів, ані розуміння, як це робити. Але це теж досвід, до якого нам доведеться бути готовими», – говорить Ходорівська.
Окремо вона звертається до самих військових, які лише починають замислюватися про повернення в цивільне життя. Її порада проста й водночас не універсальна. «Усе залежить від кількості ресурсу. Якщо у вас немає сил – фізичних, емоційних, когнітивних, то спочатку має бути здоров’я і реабілітація. А вже потім будь-яке працевлаштування, навчання чи думки про це», – наголошує вона.
За її словами, спроби будувати кар’єрні плани без внутрішнього ресурсу лише підсилюють тривожність і відчуття провини за «непродуктивність». «Якщо зараз усі сили йдуть на те, щоб доїхати у відпустку додому, побути з родиною або добре виконувати свою службу, цього достатньо. Всі встигнуть знайти роботу. Якщо буде здоров’я, можна буде вчитися, перевчитися, поступово знайти своє місце», – говорить Ходорівська.
«Це етап кар’єри». Про перспективу і культуру повернення ветеранів
Говорячи про майбутнє, Анастасія Розлуцька наголошує: змін потребують не лише окремі програми чи вакансії, а саме бачення, з яким бізнес і суспільство дивляться на бойовий досвід. Роботодавцям, за її словами, важливо вчитися працювати з погляду повернення, а не абстрактної підтримки чи допомоги. Йдеться про вміння «читати» бойовий досвід у цивільному контексті, бачити за формальними назвами посад відповідальність, управління людьми, стресостійкість, системність. І водночас про дуже просту, але критично важливу річ – відповідати на відгуки кандидатів.
Для самих ветеранів ключовим залишається навчитись не ветеранів до мирного життя і ринку праці. Це довгий шлях із викликами, але без нього зміни неможливі, сталий ринок неможливий».
Питання працевлаштування ветеранів сьогодні лише формується. Ми перебуваємо на етапі намацування слабких місць та пошуків шляхів до порозуміння. Адаптивність до бойового досвіду дає розуміння того, що й у мирний час, який обов’язково настане, ми маємо навчитися бачити та цінувати професійні компетенції один одного.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото Укрінформ
Бізнес Працевлаштування Ветерани війни Війна з Росією